1876 р. – у лiтературному альманасi «Днiстрянка» опублiковано оповiдання «Лесишина челядь», « Два приятелi».
1876 р. – у лiтературному альманасi «Днiстрянка» опублiковано оповiдання «Лесишина челядь», « Два приятелi». Також вийшла перша поетична збiрка «Баляди i розкази», присвячена «Благородній дівиці Надежді» – Ользі Рошкевич. Українська перекладачка, збирачка фольклору. Колишня наречена, перше кохання Івана Франка, в молоді роки натхненниця його творчості.
Біля 8 лютого 1876 р. Львів. До О.М. Рошкевич Франко писав:
«Вибачте, що пишу Вам на цей раз про речі, про які краще було б поговорити з Вами усно. Але ж Ви знаєте, що я не можу відважитись поговорити з Вами, що мені завжди тяжко промовити кілька слів навіть у звичайній бесіді, а тим більше щиросердно довірити Вам усі свої думки. По-друге, ще під час канікул я вирішив і дав собі слово ніколи більше не говорити з Вами про любов та подібні речі, бо для Вас це ж так неприємно. Так, я помітив, що Ви щоразу з острахом чекаєте такої розмови з мого боку, що Ви навіть уникаєте зустрічі зі мною, аби я не заговорив до Вас і не сказав бодай одне, хоч трішечки щире слово. Що ж, хай буде так! Відтепер ні слова про це!
Готуючись писати цей лист, я хотів зібрати всю свою мужність, увесь свій спокій, але вже зараз бачу, що, мабуть, не зможу. Моя рука тремтить. В цю мить перед моїми очима проходять всі роки нашого знайомства, починаючи з того вечора, коли Ви мені сказали: «Надійтеся, все буде добре», до цих пір. І я надіявся, якщо не на взаємну любов з Вашого боку, то хоча б на те, що коли-небудь Ви щиро й відверто розкриєте мені всю правду. Це були дні – та й ті давно спливли у минуле, – коли я ще був настільки сміливий, що міг прямо говорити про це з Вами, але й тоді Ви щоразу говорили: «Потім! Іншим разом! Поговоріть спершу з батьком!» І це прохання було виконано, а я й досі не маю певності щодо Ваших почуттів. Так, я бачу, до чого Ви ведете, але дуже сумніваюсь, що з цього щось вийде. Щоправда, досі Ви дечого досягли. Своїм ваганням Ви принаймні зберегли рештки мого почуття, але я добре знаю, що це також підірвало моє здоров’я.
Скільки мені довелося перестраждати під час канікул! Що не вечір, що не ранок, то нова мука! Але, богу дякувати, все минулося! Посміхайтесь собі іронічно, почувши про моє підірване здоров’я, але сподіваюсь, Ви переконаєтесь, що я не помиляюсь. Ви з Вашим спокійним темпераментом навряд чи можете уявити собі, що діється в моїй душі, коли в мені закипає кров. О, я й досі згадую Вашу іронічну посмішку, коли минулого тижня Ви приїхали сюди й несподівано зустріли мене! Ваші слова «Ви, мабуть, хворі, раз Ви тут» так влучно мітили в мене, що, справді, краще й не придумаєш. Дякую Вам! Аж тоді, коли я почув ці слова, я запитав себе: чого тобі власне тут треба, дурню? Навіщо ти сюди прийшов? Пробачте моїм нерозумним почуттям! Бо це вони, а не мій розум привели мене сюди, – а Ви ж застерігали мене, щоб я часом не втратив голову! Я вдячний Вам за це застереження, хоча спочатку це був для мене тяжкий удар. Ви не знаєте, з яким нетерпінням я чекаю листа, який би відкликав мене звідси, – обіцяю Вам, що після такого уроку я буду розумним і не з’явлюся тут так швидко.
А тепер хочу поставити Вам ще декілька запитань на доповнення до всіх тих, які я ставив з перших днів нашого знайомства і які лишилися без відповіді. Якщо так має бути, то й тепер можете не відповідати на них! Отже, передусім мушу повторити своє запитання: що Ви думаєте про мене, чи маєте до мене якісь почуття? Я знаю, що ніколи не міг подобатись Вам ані своїм зовнішнім виглядом, ані поведінкою. Та я й ніколи на це не розраховував. Знаю також, що своїми листами й своєю настирливістю я завдав Вам немало прикрощів. Я не маю наміру виправдовуватись. Ні, я тільки підсумовую враження й переконуюсь, що в Вашому серці згадка про мене, мабуть, пов’язана тільки з неприємним. Ваша теперішня поведінка виправдовує мої слова. Але не сприймайте це як докір. Ні! Ви ж самі колись сказали мені, щоб я надіявся, і навіть дали зрозуміти, що я Вам не зовсім байдужий, що Вам «жаль» мене, а це, думаю, дає мені право ще раз звернутися до Вас з тим самим запитанням: чи маєте Ви якісь почуття до мене, чи ні? Прошу Вас, будьте цілком щирі, коли відповідатимете на нього! А якщо Ви наполягатимете на тому, щоб я дотримав слова, яке я дав Вашому батькові, то я зроблю це. Якщо ж Вам забагнеться, щоб я облишив навіть думати про Вас, то я це теж зроблю без заперечень. Тому не зв’язуйте себе почуттям такту! Насамперед свобода почуттів! Я був би найнещаснішою людиною на світі, якби моя особа, навіть моя присутність або моє кохання поставили Вас у якусь залежність чи завдали щонайменшої шкоди Вашій свободі.
Сподіваюсь, що Ви удостоїте мене письмової відповіді. На жаль, не можу поговорити про це усно! А втім, перед Вами тепер не той Франко, який колись так палко кохав і зараз ще дуже кохає Вас, – перед Вами письменник, котрий більше всього цінує книжку й папір. Якщо ж Ви мені не відповісте, не дасте ніякої відповіді, то для мене це буде підставою вважати, що це негативна відповідь на моє запитання.
Прошу Вас, виконайте це моє прохання і, дай бог, щоб я ніколи більше не докучав Вам своїми проханнями! Сподіваюсь, що Ваша відповідь буде нарешті щирою і йтиме від серця – надіятись на більше у мене немає підстав.»
І. Ф.
Слова звичайної на перший погляд людини. Перші щирі почуття, що зароджувались у юному серці Великого сина сільського коваля. Не менш щирі слова, із захопленням будуть писати уже йому… Через якусь сотню літ у «Книзі вражень» залишають свої відгуки вдячні відвідувачі музею. Зачаровані франковими місцями та творами.
Останні коментарі