Старовинний станок “верстак” стальмаха для виготовлення дерев’яних коліс сьогодні подарувала родина Олега Губицького з Дрогобича для фондів Садиби Франка в Нагуєвичах.

Щира подяка пану Василю Іванюку за допомогу у поповненні наукової спадщини заповідника.

Найголовніша деталь воза – це колесо.
Складається воно з декількох частин: обода, спиць, металевої шини, рифи та маточиці (ступиця, втулка). На виготовлення деталей для колеса витрачалось багато часу

На станок клали ступицю і долотом видовбували отвори для спиць. Потім насаджували спиці на втулку. Після
цього на ободі розмічували місця для свердління отворів, в які повинні були вставлятися спиці. Маточицю з спицями клали на станок, поверх спиць прикладали обід з отворами та й розпочинали з одного кінця забивати спиці; водночас їх розклинювали, щоб вони не спадали. Забивали з першої по останню спицю, повертаючи обід.

У дерев’яного колеса обід є одним з основних складових, разом з маточиною, спицями і шиною. Ободи дерев’яних коліс можуть бути двох типів: складені з окремих вигнутих колодок (в Україні вони колись називалися баграми), і гнуті з цілого бруса (вживаний для цього тонкий в’язовий стовбур звався обе́лець). Колодки-багри для складених коліс виточувалися по лекалах, у них просвердлювали глухі отвори для спиць, після чого вони насаджувалися на спиці у спеціальному станку. Для гнуття суцільних ободів стельмахи використовували спеціальний верстат, що звався «пеньок» (інша назва — «машина»).

Він складався з масивного відрізка стовбура («пенька»), що обертався на підставці, у центрі нього знаходилося скоба («вухо»). У вухо вставлявся кінець повідні — довгого важеля, прави́ла. Оброблений брус розпарювали в парні — землянці з піччю і чаном для води. Застосовували і сухопарний спосіб: замочували брус на кілька годин у воді, потім клали сиру деревину на багаття, розведене в ямі й прикрите дерном. Розпарену заготовку обода кріпили нерухомо одним кінцем між підставкою та стовбуром, а другим за допомогою кужби (мотузки чи жердини з гаком)[6] прив’язували до повідні. Повертаючи вручну чи за допомогою упряжних тварин повідню з прикріпленою до неї заготовкою, поступово згинали майбутній обід навколо стовбура в кільце. Частіше за все гнули заготовку в бік серцевини, рідше — у бік заболоні. Кінці обода («заворотичі») з’єднували разом, зв’язували дротом (раніше — ликом) і залишали приблизно на півгодини остигнути. Потім обід обстругували рубанками та скобелями, із внутрішнього боку просвердлювали коловоротом глухі отвори для спиць. Після з’єднання обода зі спицями й маточиною на його зовнішню поверхню натягали шину — сталевий обруч, прибиваючи її шиналями — спеціальними цвяхами, і додатково укріпляли 4-5 вірвантами («урвантами») — металевими скобами, прибитими цвяхами — заволічками чи лютами.