Сьогодні, 24 січня, в музеї-садибі Франка відбулася тематична бесіда до 170-річчя від дня народження Анни Павлик «Косівська любов». Наукова співробітниця музею Ірина Сопотницька розповіла про стосунки молодого Івана Франка і сестрою його друга і соратника Михайла Павлика – Анною Павлик, якій Іван Франко присвятив їй поезію «Анні П.».

П’ять років кохання з Ольгою Рошкевич обірвалось раптово. Вона вийшла заміж за священика Володимира Озаркевича. Іванові Франкові було дуже важко і душевно, і фізично. Єдиною втіхою і розрадою у цей трагічний період його життя стала молода діячка жіночого руху, малоосвічена гуцулка з Косова Анна Павлик. Вона оточила молодого поета теплом і увагою. Вдихнула віру, що кохання це не останнє, що було в Лолині. Гуцулки вміють кохати, і Іван Франко відчув це незабаром, хоч було це, як сон. Він і далі марив Ольгою, мріяв теплими вечорами на околицях бойківського села чарівними поглядами своєї першої нареченої, яка тепер перебувала в чужих обіймах. Вони з Ольгою Рошкевич ще листувалися. Воно припинилося тільки після другого арешту поета.

Михайло Павлик довідався про близькі стосунки Івана Франка з рідною сестрою, яку безмежно любив. Він переживав за її долю, бо добре знав свого друга, який і досі приїздив зі Львова на таємні зустрічі до Коломиї з заміжньою Ольгою Рошкевич-Озаркевич. Про ці побачення в місті над Прутом розказували різні плітки. Розповідали, що на одному балі Володимир Озаркевич з Ольгою були в одній кімнаті з І. Франком. Тому в одному з листів Михайло Павлик просив написати йому про стосунки І. Франка і першої його нареченої О. Рошкевич. Бо виходило, що поет упадає за двома. У листі до М. Павлика від 18 жовтня 1879 року він пише: «Мені при всій симпатії до сеї людини (Ольги Рошкевич) здається, що її писання подекуди трохи фальшиві, а в прочім кажу Вам, не можу собі й досі пояснити, що з того буде і до чого вона прямує».

Листування між Іваном Франком і Михайлом Павликом цього періоду свідчить, що брат ревно виясняв дальші стосунки сестри з поетом, наполягав поєднати собі долі сімейними узами. І тільки другий арешт Анни Павлик у 1880 році за атеїстичну пропаганду вберіг поета від вінця. Однак Михайло Павлик як рідний брат не міг зупинитися на півдорозі. Він і далі просить І. Франка дати пояснення про дальшу долю Анни. Іван Франко зрозумів, що потрапив у халепу і йому буде важко викрутитися від своїх обіцянок. Наприкінці жовтня поет пише М. Павлику: «Жити з Анною я рішився тоді, коли сидів і мав час думати і передумати своє положення. Правда, рішився не по любові, а за приязні. Головне за тим питання тутка таке: чи приязні вистачить для життя, приязнь, скріплена ще одним і, по-моєму, найсильнішим в’язлом – спільною роботою. Я думаю, що вистачить. А як ви гадаєте?.. З другого боку біда: з чого жити? У Ваших, знаю, ґрунту мало. Тре буде мені побалакати з своїми, то перейдем жити в Нагуєвичі…».

У цьому листі Іван Франко обіцяв переговорити на цю тему з вітчимом у Різдвяні свята. Мабуть, така розмова і відбулася. Вітчим мав 16 моргів поля на трьох хлопців і дівчину (котрій можна сплатити). Але, мабуть, розмова з вітчимом була не на його користь. Вітчим не збирався брати у прийми малозабезпечену гуцулку з Косова. Після Різдва, наприкінці січня 1881 року, Михайло отримує від нареченого своєї сестри лист такого змісту: «Я чую вагу всю нового становища, всю фальшивість мого положення супроти родин і своєї, і Вашої. Але і се байка. Візьмім, що я піду жити до Косова, чи думаєте, що тамтешній староста не буде й зі мною робити раз у раз те, що з нею? Чи навіть шлюб наш буде для нього чимось, що вплинуло б решпектувати на нас? Та й ще друге – як жити, з чого жити?.. Не думайте, що се я написав, щоб спекатися даного слова…».

У цей час Анна Павлик відбула покарання і перебуває у Львові. Та молоді люди рідко зустрічаються. І хоч поет захоплено присвячує їй вірш «Анні П», у якому високо оцінює революційний дух молодої гуцулки «я не боюся хмари, зливи!… Буду робити чесне діло» між ними пробігає чорна кішка. Вони не можуть між собою порозумітися. Горда дівчина не випрошує любов, не тягне поета під вінець. Іван Франко так повідомляє про свої стосунки з Анною Михайлу Павлику: «Щодо Анни. Вона потрохи і справедливо жалується, що мало виднюся з нею, правду кажучи, у мене раз у раз роботи і в неї, звісна річ, так само. А друге й те, що якось ніколи не можем розговоритися як слід, а може й не маєм собі що сказати. О женитьбі я ані з нею не говорив, ані до вас не писав… Я старався пересилувати сам себе настільки, щоб женитьба наша була по можливості скріплена й любов’ю, але досі не встиг. Впрочім, і друга річ, матеріальні обставини, як вам звісно, такі, що натепер о такім ділі й думати не мож».

На довгі чотири роки припинилося листування з Михайлом Павликом. Відома діячка Ганна Іванівна Павлик не припиняла політичної роботи. В 1892 році її втретє арештовують і вона відсидить шість тижнів суворого режиму. Вона переживе великого Каменяра на 12 років і помре у злиднях і нестатках.

  Джерело: Тимінський Б. Косівська любов Івана Франка [Анна Павлик] / Б. Тимінський // Гуцули і Гуцульщина. – 2010. – № 1. – С.24-25.

Вчора виповнилося би 90 років від дня народження українського поета, журналіста, активіста руху «шістдесятників» Василя Симоненка, якому судилося прожити всього 28 років. Тому в Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі» відбувся тематичний урок присвячений цій даті. А підготувала і провела його наукова співробітниця музею Марія Шутко. Вона відвідувачам музею коротко розповіла біографію поета та навела кілька цікавих фактів із його життя.

Народився український поет і яскравий представник шістдесятників Василь Симоненко 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.

Поет демонстрував виняткові здібності та наполегливість. Наприклад, уже з шостого класу йому доводилося щодня долати аж 18 км пішки дорогою до школи та з неї додому. 

Симоненко працював журналістом, але не так багато правди міг донести зі сторінок видань, які проходили жорстку цензуру. Поезія, самвидавна література були для нього ковтком волі, простором щирості, справжнім життям. Із 1960 року він став учасником Клубу творчої молоді разом з Ліною Костенко, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком. Молоді та натхненні літератори ставили за мету розбудову оновленої України. 

Автор мав чимало псевдонімів: Симон, С. Василенко, В. Щербань, В. Левада, В. Миколайчук. Перші два створені варіаціями імені та прізвища, це зрозуміло. Щербань – дівоче прізвище матері поета. Дід Федір став маленькому Василькові за батька, адже той пішов із сім’ї, коли хлопчик був зовсім маленьким. Дідусь присвятив багато часу та сил вихованню онука.

Поет-бунтар входив до комісії з пошуку місць масових поховань жертв катівень НКВС. У 1962 році разом з однодумцями він знайшов поховання розстріляних НКВД на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях і в Биківні. Вже одне це викликало підозру влади стосовно неблагонадійності поета.

Василя Симоненка мало друкували, але він був досить відомим серед освічених українців, попри молодий вік. За життя у нього вийшли друком лише казка «Цар Плаксій та Лоскотон» і збірка поезій «Тиша і грім».

У Спілці письменників 8 січня 1963 року влаштували обговорення поезій Вінграновського і Симоненка. Як відомо зі стенограми, ось що сказав про нього поет і вчитель української мови та літератури Микола Сом:

– Твори Симоненка – це історія мого життя, це життя українського народу. Симоненко – це справді національний поет…

За кілька місяців молодий автор помер. Його заарештували під надуманим приводом та жорстоко побили міліціонери, що обернулося для Василя Симоненка раком нирок. Є чимало свідчень того, що все це не було випадковістю. За сатиричні вірші поета намагалися залякати, або й ліквідувати. 

У 1965 році лірику Василя Симоненка намагалися посмертно висунути на присудження Державної премії України імені Тараса Шевченка. Але марно. Цю нагороду поет отримав лише в незалежній Україні, у 1995 році.

Онука Василя Симоненка– Мирослава, журналістка та лінгвістка, живе в Канаді. Вона збирає фінанси на підтримку ЗСУ та допомагає особисто. Онука поета відправила десятки тисяч канадських доларів на підтримку України з початку війни. Правнук Гордій Симоненко – ще підліток, ходить до школи.

Ось такі факти зібрала Марія Шутко (в основному із цікавого та пізнавального сайту «Освіторія медіа») і розповіла для відвідувачів музею Івана Франка в Нагуєвичах.

Напередодні одного з найбільших свят – Хрещення Господнього або, як його називають в народі Водохреща і, яке є третім, завершальним святом різдвяного циклу, в Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі» заступник директора з наукової роботи Лілія Хміль провела тематичну екскурсію «Водохреще – його звичаї і традиції». Вона розповіла відвідувачам про релігійне походження свята, про звичаї і традиції та, як відбувався, власне, обряд освячення води.

У Біблії сказано, що Ісус Христос, досягши 30-річного віку, прийняв хрещення від Івана Хрестителя в річці Йордан. Коли він вийшов на берег, то із небес почувся голос Бога-Отця, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба.

Тому це свято ще називають Богоявленням. Віряни вважають, що саме Хрещення Господнє засвідчує таїнство Святої Трійці. Тому що саме в цей день Бог з’явився у трьох іпостасях: Бог Отець – у голосі, Син Божий – у плоті, Дух святий – у вигляді голуба.

Існує безліч водохресних традицій і обрядів, що склалися за довгі тисячоліття. Однією з найпопулярніших і відомих традицій є приготування святкової куті з рису або пшениці з додаванням родзинок, меду, кураги і чорносливу. Всі члени сім’ї сідали за великим святковим столом, на якому були присутні кутя, узвар, вареники, млинці, здоба, страви з риби, каші, і разом чекали появи першої зірки на небосхилі. Тільки після цього можна було розговлятися, адже перед Водохрещам необхідно дотримуватися суворого посту.

Звичайно, головною традицією є водне хрещення. У день Водохреща відбувалася велика святкова хода до річки, де відбувалося богослужіння, а в небо запускали голубів, прикрашених кольоровими стрічками. Після того, як священик занурював у воду хрест, вода вважалася освяченою, і люди набирали її з ополонки у посуд, який принесли із собою. Вважалося, що свячена вода приносить очищення і позбавляє від хвороб краще за будь-які ліки. Тому її зберігали увесь рік і вона не псувалася.