Призабута історія неіснуючої церкви Святого Спаса у Львові або за що судилося церковне братство “на суді духовному, єпископському, консисторському…” у XVIII ст.

В історіографії львівської Преображенської парафії (Св. Спаса) довгий час побутувала думка львівського краєзнавця М. Любінецького, який покликаючись на “Кратку историческую роспись…” А. Петрушевича , у 1935 р. вдруге ввів до наукового обігу твердження, що церква, а відтак і братство Св. Спаса у Львові, нібито припинили свою діяльність ще в 1744 р. , тобто на 4 роки швидше, аніж випливає із списку Львівських церков, укладеного за владицтва Лева Шептицького у 1774 р.: “Церква Преображення Господнього – дерев’яна, через свою старість уже протягом яких 26 літ зістає запущеною, колись мала багато парохіян – купців та кушнірів, але тепер не має нікого, і тому доведена до руїни. Невеликий її ґрунт і бенефіція, якими користувалися преображенські парохи, приділені тепер до вікту Св. П’ятницького пароха” . Виходячи з тексту джерела, братство десь у 1748 р. припинило своє функціонування, а оскільки храмом не було кому опікуватись, він невдовзі спорожнів. Натомість нещодавно віднайдена єдина на сьогодні збережена книга реєстру прибутку та витрат братства Св. Спаса (Преображення Господнього) у Львові за 1738 – 1746 рр. , аргументовано продовжила верхню межу історії храму та братства до 1746 р.

Археографічний аналіз тексту цієї книги засвідчив серйозний брак джерельних даних для пояснення різноманітних витрат братства, спрямованих на догляд за храмом, утримання парафіяльного священика, придбання богослужбових книг, розв’язання судових справ та ін. Зауважимо, що судова справа, згадана в книзі, розпочалась на початку 40-х рр. XVIII ст. і була спровокована конфліктом братчиків із парафіяльним священиком за земельну ділянку . Зрештою, всі без винятку касові записи мають лаконічний характер, який часто не дозволяє в повні відтворити конкретну ситуацію, що послугувало приводом для пошуку додаткових свідчень про діяльність братства у протоколах львівського духовного суду . Як виявилось, братство та священик Преображенської парафії здавна фігурували у різноманітних судових суперечках, про зміст яких мова піде далі.

Найдавніша судова справа, пов’язана із львівською парафією церкви Св. Спаса у Львові, відбулася в Львівській катедрі 24 серпня 1694 р . між інстигатором духовним, а також ігуменом львівського монастиря Св. Івана Богослова Бенедиктом Ступницьким та парохом церкви Св. Спаса о. Василем . Під час суду з’ясувалось, що Б. Ступницький зауважив, що о. Василь останнім часом часто носив на собі священику палицю “laskę”, яка була власністю Б. Ступницького, відтак ігумен вимагав її повернення. Натомість о. Василь запевнив, що отримав цю палицю від львівського передміщанина Івана Балваника, згідно усталеної домовленості про обмін. Вислухавши претензії позивача, суд постановив о. Василеві повернути цю палицю ігумену монастиря Св. І. Богослова. Натомість, Б. Ступницький повинен був позивати тепер проти І. Балваника для подальшого розслідування справи.

Схожим, проте більш серйозним виявився конфлікт, який виник у серпні 1725 р. між парохом львівської церкви Воскресіння Христового о. Андрієм та братським священиком церкви Св. Спаса о. Іваном. Зокрема, вдалось віднайти судовий декрет цієї справи, стверджений інстигатором духовним 18 серпня того ж року . З тексту декрету дізнаємось, що о. Іван свого часу позичив у о. Андрія святковий священичий одяг “apparata Ma[te]ryi Tureckiey, na dnie białym z kwiatami czerwonemi” (ймовірно фелон), який одягнув для урочистої літургії організованої в львівському кафедральному соборі Св. Юра на честь 5-ї річниці прийняття постанов Замойського синоду 1720 р. За словами позивача, о. Іван не повернув позиченої речі, за що і постав перед духовним судом. Проте парох церкви Св. Спаса запевняв інстигатора, що одразу після закінчення церемонії він повернув позичене через свого підданого (якогось хлопця), який не заставши о. Андрія удома, попросив дяка Воскресенської церкви особисто передати цінну річ у руки пароху. На судовому допиті дяк засвідчив, що передав цю річ особисто в руки дружини о. Андрія. Натомість, подружжя почало вимагати повернення священичого одягу і від дяка, оскільки дружина священика засвідчила, що “а ні священичої речі, а ні дяка в своєму домі не бачила” .

На першому засіданні суд постановив перенести справу на один тиждень з метою, аби обидві сторони добре випитали між собою очевидців і по можливості з’ясували у кого священича річ могла залишитись. На десятий день після першого засідання обидві сторони звернулись до суду із спільною заявою про те, що священича річ була виявлена у старшого братчика церкви Воскресіння Господнього, який сховав цей “аппарат” до братської скрині. За словами старшого братчика цю річ він отримав від іншого братчика Івана Печитура, який у свою чергу взявши священичий “аппарат” у господині (дружини священика), відніс його до церкви. Після цієї заяви на суд було викликано старшого братчика і дружину священика. Виявилось, що один з братчиків прийшов до будинку пароха попросити ключі від церкви, аби сховати церковні хоругви, принесені з собору Св. Юра у Львові, однак ніяких речей, за словами дружини, він не приносив. Щоправда, господиня направила братчика до братської школи, оскільки ключі від церкви були у дяка. Також, дружина священика додала, що навіть, якщо б у цей час вона отримала від дяка священичий одяг, вона ні за що не віддала б його братчику без відома свого чоловіка, крім того за її словами братчик прийшов до неї в нетверезому стані . Суд прийняв від господині присягу над її словами і виголосив свій остаточний вирок : дяк, не запам’ятавши кому віддав у руки священичий “аппарат”, неправдиво заявив, що передав його дружині пароха; в той же час братчик І. Печитур, будучи на підпитку, не побачив від кого цей “аппарат” отримав, відніс його до старшого братчика. Суд зобов’язав братчиків перепросити свого пароха і більше ніколи не зловживати алкоголем, з метою запобігти повторення подібних ситуацій. До певної міри несподівано суд покарав пана Григорія різника, який будучи старшим скарбничим церкви Воскресіння Христового до кінця слідства свідомо приховував утримання священичих апаратів у скрині, немовби спеціально напружуючи конфлікт між сторонами. Відтак суд наказав пану Григорію через 4 тижні (на той час випадало перед святом Покрову Богородиці) з’явитися до катедри для відбуття тижневого посту . В цілому видається, що згадана суперечка була зумовлена халатністю зі сторони усіх її учасників щодо сакраментальних церковних речей, проте найбільше порушень звичайно вчинило церковне братство Воскресіння Христового.

Натомість показовою у цей час є діяльність церковного братства Св. Спаса, яке 7 квітня 1725 р. позивало проти львівських міщан Михайла Захаріяшевича та його дружини, які чинили протиправні дії на території парафіяльного цвинтаря Преображенської парафії. Зокрема на суді братство представляло двоє братчиків Константин Медицький та Василь Пжемиський . Братчики засвідчили, що подружжя Захаріяшевичів, здійнявши галас незаконно увірвались до будинку парафіяльного священика, який знаходився на території парафіяльного цвинтаря і вчинили грабіжницький напад на пароха. Священик змушений був утекти до церкви, однак нападники встигли пошкодити йому його священичий одяг, а коли парох утікав до храму, ще й пошкодили якесь церковне начиння. Братство заступилося за парафіяльного священика і вимагало покарання винних. В принципі церковні братства часто виступали захисниками не тільки своїх парафіяльних священиків, але й усіх сакральних цінностей власної парафії – храму, парафіяльного цвинтаря, школи, безпритульних та зрештою своїх парафіян на гідність, яких посягали правопорушники.

Географічна близькість Преображенської парафії до сусідньої Покровської парафії, яка знаходилась на території міського села Головсько, часто зумовлювала до міжособистісних конфліктів. В протоколах духовного єпископського суду почасти зустрічаємо випадки, коли братські священики судились з приводу зазіхання одного із них на парафіяльну компетенцію іншого пароха. Скажімо 27 серпня 1742 р. розпочалось судове слухання справи між о. Петром Левицьким парохом львівської церкви Покрову Пресвятої Богородиці “на Головску” та о. Петром Ґалаєвичем парохом церкви Св. Спаса у Львові, який незаконно обвінчав парафіянку Покровської парафії Анну з якимось іновірцем Михайлом. Суд, вислухавши претензії та зауваги свідків, визнав вину священика церкви Св. Спаса, який окрім того, що порушував постанову Замойського синоду, яка регламентувала компетенцію священика, ще й зловживав алкоголем. У зв’язку із такими грубими порушеннями церковного права суд постановив о. П. Ґалаєвичу відбути 4 тижні реколекцій в соборі Св. Юра у Львові (в режим покарання також входили такі міри, як лежання хрестом, суровий піст та сповідь) .

Серед львівських церковних братств однією із найпоширеніших причин для судових процесів були фінансові суперечки, які переважно стосувались прибутків та витрат братства, легованого братству майна або ж конкуренції за право володіння спадщиною померлих братчиків чи інших жертводавців. Не зважаючи на те, що львівське передміське братство Св. Спаса не володіло такими великими статками, як скажімо братство Св. Миколая, його участь в судових справах, спричинених конфліктами довкола легованого майна прослідковується напротязі усього XVIII ст. Наприклад, в кількох судових справах вдалось віднайти інформацію про ктитора церкви Св. Спаса львівського міщанина Івана Лямбуцького (вірогідно був старшим братчиком), який 5 липня 1700 р. розпочав справу проти якогось Яцька Лазарчука з Головска , за право володіння леґацією на суму 100 зл., яку на церкву Св. Спаса записала померла Анастасія Медицька, сестра обвинувачуваного. Суд, отримавши позов І. Лямбуцького спершу вніс до актових книг запис про зізнання свідків у цій справі. На слуханні свідків були присутні о. Яким від церкви Св. Параскевії П’ятниці, о. Іван Паславський парох церкви Св. Димитрія Мученика з міського села Збоїська, а також Константин Медицький, син померлої Анастасії Медицької та член братства Св. Спаса у Львові. З документа дізнаємось, що А. Медицька була сестрою для обвинуваченого Я. Лазарчука. Очевидцями виступали львівські міщани Яцентій Янушевич та Теодор Буський, які одноосібно засвідчили присяжним, що перед своєю смертю А. Медицька леґувала 100 зл. для церкви Св. Спаса, які повинні були бути використані для її реставрації, оскільки храм був сильно пошкоджений останнім набігом татар . Також вона зобов’язала відібрати цю суму у її брата, у формі деяких речей та частини лісу, які їй здавна належали і передати їх у користування церкви. В понеділок 7 липня 1700 р. відбулось друге слухання цієї справи. Суд визнав легітимність легації померлої і зобов’язав Я. Лазарчука оформити волю померлої за допомоги урядовців львівської міської ради у законному порядку . Зауважимо, що 25 жовтня 1702 р. І. Лямбуцький позивав вже проти вдови Лазаркевича, щоправда позивач не з’явився на суд, відтак справу було закрито, а про справжні мотиви конфлікту між сторонами сьогодні можна лише здогадуватись. Цікаво, що І. Лямбуцького львівський духовний суд часто запрошував брати участь серед лави судових присяжних. Наприклад, 26 березня 1702 р. за участю о. Єремії Василевича намісника куликівського і пана І. Лямбуцького, о. Якуб Лашковський облігував у суді 120 злотих, позичених в львівського міщанина Францішека Сухантовича. Зокрема було, що 60 зл. боржник зобов’язувався повернути до Великодніх свят, а іншу частку – 60 зл. на протязі трьох тижнів після Великодня.

Найбільш інтригуючими та довготривалими виявились судові справи братства Св. Спаса за право володіння леґацією на землю (єдина земельна фундація братству), яку згідно візитаційного запису 1743 р. “…вельможний Іван Каронський воєвода Кам’янецький із дружиною Барбарою та вельможний Олександр Папара стольник Добжинський… наступник частки (своєї) сестри [Папарової]” записали на церкву Св. Спаса. Про межі цього ґрунту в акті записано так: “Фундуш та бенефіція… простягаються по ширині та довжині поза межами церковної юридики званої Зборовщизна, поміж володіннями, з одного боку, Львівського Конвенту Отців Проповідників, а з іншої сторони частки володінь Львівської Капітули. А в довжину від нерухомості званої “Szalajowe” (власником був парафіяльний священик Іван Шалай) до нерухомості “Biły Przemyski” .

Надто видатковими для братства виявились судові справи, які розпочались ще в кінці 1743 р. саме за цей церковний ґрунт. Із тексту касової книги братства дізнаємося, що парафіяльний священик І. Шалай не хотів поступатися братської частки поля, яка йому згідно фундації І. Каронського та О. Папари не повинна була належати (фундація передбачала поділ землі між парохом та братством) . В цілому на процес скликання свідків та отримання витягів з міського права старші братчики Теодор Чаплінський та Дмитро Лонтовський самотужки виплатили 76 зл. Як виявилось інші братчики не мали відповідних коштів. Про події судового конфлікту у 1743 р. збереглось мало джерельних відомостей, натомість вдалось виявити один із актів судової справи, яка виникла 2 (?) березня 1744 р. між братством та новим парохом Іваном Пухлаєвичем. Судове засідання особисто провадив генеральний львівський офіціал Мойсей Богачевський. Позивачами виступили братчики Теодор Чаплінський, Дмитро Пжемиський та якийсь Симеон Курилович. Братчики стверджували, що парох, орендуючи братську частину легованого ґрунту, який здавна називався “Лямбуцьким” , не бажав платити орендну плату на суму 52 зл., більше того парох намагався всіма силами привласнити собі цю земельну частину, часто ображаючи непристойними словами братчиків . Натомість суддя, не отримавши конкретного документу, який би засвідчував право власності будь-якої із сторін, зобов’язав братство та священика виготовити необхідну підставову документацію, і лише після цього звертатись за розрішенням до духовного суду .

У згаданій вище касовій книзі містяться записи, що дана судова справа затягнулась до 1746 р. Наприклад, в одному із записів міститься інформація про оплату міським райцям 30 зл. зі сторони братчиків, з метою отримання підтверджувальних свідчень про правдиві межі братських ґрунтів. Однак, на думку братчиків в львівській ратуші на той час панувала висока корупція, навіть відомий лавник львівського міського суду, а згодом бургомістр Львова Франциск Веніно (старший) обіцявся приїхати на огляд братських ґрунтів, щоправда жодного разу не з’являвся . Іншими словами, майже два роки після прийняття декрету М. Богачевського братчики не могли впоратись з безчинством парафіяльного священика, оскільки не володіли підтверджувальною документацією. З іншого боку, з протоколів касової книги дізнаємося, що братству все ж таки вдалось домовитись з М. Богачевським, оскільки він особисто на протязі 1744 – 1745 рр. орендував у братства згаданий вище ґрунт. Від цієї оренди братство щорічно отримувало 20 зл., а в 1746 р. – навіть 5 червоних злотих . Видається, що ситуація, яка склалась довкола цього земельного наділу була радше “взаємовигідною”, а ніж “взаємосправедливою”.

Вочевидь часті суперечки братства Св. Спаса з братськими священиками часто призводили до їх звільнення від парафії, до того ж не випадковим, мабуть, є той факт, що на протязі 1742 – 1744 рр. в Преображенській парафії змінилось три парохи, зокрема: у 1742 р. урядував – П. Ґалаєвич, у 1743 р. – І. Шалай, а в 1744 р. – І. Пухлаєвич. Варто згадати також, що вже 25 липня 1749 р. в одному із судових протоколів згадується о. Іван Ґалаєвич (ймовірно син о. П. Ґалаєвича), який на той час позиціонувався, як експарох церкви Св. Спаса у Львові. До слова, священик обвинувачувався у володінні шаблею, викраденою в одного із львівських шляхтичів . І хоча священик запевняв, що придбав її за 14 зл. у двох подорожніх військових, суд зобов’язав її повернути власнику. З інших судових записів довідуємось, що о. І. Ґалаєвич був доволі конфліктною людиною, позаяк вже 15 вересня 1749 р. проти нього позивав адміністратор Замарстинова Антоній Чайковський, який вимагав оплати чиншу на суму 60 зл., які священик не виплатив за оренду поля на території Замарстинова. Також священика звинуватили у частих образах місцевого жителя Івана Хмура. На свій захист о. І. Ґалаєвич запевняв, що орендуючи кілька років поспіль цей ґрунт, за умови 60 зл. від дому, він не має можливості сплачувати чинш, оскільки низькі врожаї не дозволяють людям збирати високі врожаї, а відтак від цього поля надходять низькі прибутки . До всього додалось і те, що цей ґрунт був відібраний від священика посесором Замарстинова паном Дзяковським . Однак суд визнав боргове зобов’язання священика і зобов’язав його повернути 60 зл. на протязі 30 днів . Утім, о. І. Ґалаєвич продовжував ухилятися від сплати цього чиншу принаймні до 15 січня 1750 р. , позаяк у цей час А. Чайковський вдруге позивав проти нього за несплату 60 зл. Цього разу головуючий судом львівський офіціал Антоній Левинський більш жорстко підійшов до покарання винного.

Цінним джерельним свідченням до історії Преображенської парафії являє собою судова справа, яка відбулась 12 березня 1757 р. у львівській катедрі між комендантом церкви Св. Спаса, на той час львівським деканом, Яковом Березницьким та братством Св. Спаса, які протестували проти пароха львівської церкви Св. Миколая Стефана Протанського та сеньйорів братства цієї ж церкви . Протестуючі виступили перед головою суду А. Левинським із заявою проте, що парох та братчики церкви Св. Миколая купивши будинок у львівського коваля Тимофія Куницького (старшого братчика церкви Св. Спаса) не хотіли виплатити борг на суму 19 зл., які повинні були надійти до братської скрині. Позивачі також засвідчили, про порушення релігійної моралі в братстві Св. Миколая, оскільки їм стало відомо, що без згоди церковної влади братчики дозволили собі “безсоромно” викопати на парафіяльному цвинтарі тіло якогось покійника, наказавши “відділити голову від тіла” . Зі свого боку обвинувачені визнали свій факт наявності боргу проте лише в сумі 17 зл, оскільки 2 зл. Т. Куницький отримав раніше. Також братство Св. Миколая визнало факт викопування покійника на власному парафіяльному цвинтарі, пояснюючи свої дії загальним незадоволенням своїх парафіян, яким це поховання, відверто, заважало. За словами братчиків рід покійника давно повмирав, відтак місце його поховання було нагально потрібним для представників інших парафіяльних родин, у зв’язку із чим братчики згідно існуючих практик (?) вирішило перепоховати покійника . Вислухавши свідчення обох сторін А. Левинський зобов’язав братство Св. Миколая після свята Св. Юрія виплатити Т. Куницькому 17 зл. в присутності львівського декана Я. Березницького. Щодо порушення поховальної церковної практики, офіціал зобов’язав усіх причетних братчиків заплатити до судової каси штраф в розмірі по 3 червоних зл. кожен під страхом відлучення від церкви . Таким чином проблемне поле судових справ Львівського церковного братства Св. Спаса часто виходило за межі власної парафії, позаяк братство втрутившись у внутрішнє життя братства Св. Миколая, тим самим убезпечило міру “спокутування” за недотримання усталених релігійних норм вшанування пам’яті померлого парафіянина. Аналізована судова справа також ілюструє приклад взаємодопомоги між братчиками церкви Св. Спаса, які в разі необхідності спільно допомагали один одному у вирішенні власних фінансових проблем.

Як бачимо змістове розмаїття судових справ церковного братства Св. Спаса у Львові до певної міри з’ясовує окремі своєрідні особливості його релігійної і фінансово-господарської видів діяльності та сміливо констатує факт життєдіяльності братства до кінця 50-х рр. XVIII ст.