В Літературно-меморіальному музеї Івана Франка в Нагуєвичах відкрилася виставка до дня смерті Олеся Гончара

«Олесь Гончар – надбання не лише своєї нації, а й усього людства» – під таким гаслом у виставковій залі Літературно-меморіального музею Івана Франка в Нагуєвичах відкрилася виставка до дня смерті Олеся Гончара, адже саме 14 липня минає 29 років, як не стало Олеся Терентійовича. Підготувала її наукова співробітниця музею Марія Шутко.

3 квітня 1918 р. – у селі Ломівка біля нинішнього міста Дніпро народився Олесь Гончар – письменник, літературний критик, громадський діяч, Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат республіканської премії ім. Шевченка (1962), голова Спілки письменників України, академік НАН України. Герой України (2005, посмертно).

Виховувала бабуся у слободі Суха на Полтавщині, оскільки мама померла, а батько одружився вдруге і забрав до себе старшу сестру Олесю. Все життя прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька – Біличенко.

Водночас із першим письменницьким розквітом спіткала Олеся Гончара і дуже неприємна реакція тогочасної суспільно-політичної спільноти. Гострі відносини письменника із владою та чиновниками — це взагалі окрема тема. Він завжди перебував у певному конфлікті із можновладцями та відкрито таврував їх за те, що вони абсолютно не турбуються про «маленького українця», заперечують його існування та придушують державотворення України. Йому за це намагалися перешкоджати, закидали неприємними ярликами.

Ще в 1964 році за роман «Тронка» письменника нагороджують ленінською премією. А в 1968-му виходить «Собор», «роман-застереження», над яким Гончар працював чотири роки.

Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття. Від ув’язнення письменника рятує хіба що його відоме ім’я та підтримка нечисленних союзників серед інших колег (Шелест, Загребельний, Бажан).

З усім тим, Олесь Гончар одним із перших у радянській літературі порушив питання про розуміння історії народу, дбайливе сприймання багатств духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення до природи й пам’яток минулого.

І постійно від своїх слів переходив до справи: 1 квітня 1987 року письменник став одним із засновників Українського фонду культури – першої неурядової доброчинної організації, що і нині діє на ниві відродження національної культури усіх народів, які живуть на теренах України.

У жовтні 1990 року, О. Гончар під час «Студентської революції на граніті» прийшов у студентський табір, і на знак солідарності з голодуючими студентами (серед них була і його внучка Леся), задовго до серпневого путчу у Москві, написав заяву про вихід з КПРС. Заява про вихід з КПРС була надрукована в газеті «Літературна Україна», і завдяки авторитету Олеся Гончара спонукала до масового виходу представників української інтелігенції з лав компартії.

Був одним з тих, хто долучився до створення Народного Руху України.

Письменник пішов з життя 14 липня 1995 року. У 2005-му йому посмертно надали звання Героя України. У 2016 році Український інститут національної пам’яті вніс Гончара, який тримав біль пережитого у серці та збагачував українську літературу, у перелік проєкту “Незламні”.

Письменник пішов з життя 14 липня 1995 року. У 2005-му йому посмертно надали звання Героя України. У 2016 році Український інститут національної пам’яті вніс Гончара, який тримав біль пережитого у серці та збагачував українську літературу, у перелік проєкту «Незламні».

Твори Гончара перекладали на 67 мов, а Біографічний центр у Кембриджі (Велика Британія) визнав Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992–1993 років».