Літературна година «Вигадка чи реальність – Маруся Чурай» в садибі І. Франка

Трішки несподівано-містично відбулася в заповіднику «Нагуєвичі» літературна година, яка й мала досить загадкову назву: «Вигадка чи реальність – Маруся Чурай». Дівчина-легенда – саме так називають історики й літератори полтавчанку Марусю Чурай, яка фактично створила першу українську жіночу й романтичну лірику. В її житті художні образи тісно переплетені з реальними фактами. І ось буквально за пів години до проведення заходу, до музею завітали красиво вдягнені жінки в українському вбранні – мешканки східних областей України, що з початку повномасштабної війни проживають в Дрогобичі, в гуртожитку ДДПУ. Спільний захід в садибі Франків у Нагуєвичах запланували провести БФ «Карітас СДЄ УГКЦ» та Дрогобицький державний педагогічний університет. Тож літературна година про Марусю Чурай пройшла досить колоритно і цікаво. Спочатку наукова співробітниця музею Любов Плюйко познайомила гостей із заповідником, а потім розповіла про життєвий шлях Марусі Чурай, легендарної народної співачки, поетеси та композиторки епохи гетьмана Богдана Хмельницького. Хоч про неї немає достовірних даних, але є такий цікавий факт, поданий у «Післямові» Л. Кауфмана: «Український радянський поет Іван Хоменко, збираючи матеріали для своєї драматичної поеми «Марина Чурай», знайшов у матеріалах козацького законодавства XV-XVII століть текст вироку полтавській піснетворці. Цей цікавий і, поки що, єдиний документ, що доводить історичність особи Марусі Чурай».

За переказами, українська народна співачка і поетеса часів Хмельниччини Маруся Чурай народилася в 1625 (за іншими версіями – у 1628 або 1629) році в козацького сотника Гордія. Після смерті батька, який у 1648 році був спалений як бунтівник у Варшаві, залишилася жити з матір’ю в Полтаві. В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку (за іншими версіями – Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутись. Дівчина чекала на нього чотири роки. Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо покохав іншу. Зраджена дівчина вирішила отруїти себе зіллям, що вона таємно взяла у місцевої бабусі-відьми, і яке ненароком випив Гриць.

Улітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра, де зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Але радості для Марусі вже не було, бо душа її померла разом з Грицем. Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними – в 1652 році у Полтаві від сухот невдовзі після амністії або стала монашкою якогось з українських монастирів).

Марусі Чурай приписують авторство близько 40 пісень. З того часу та до сьогодні вся Україна співає «Засвіт встали козаченьки», «На городі верба рясна», «Прилетіла зозуленька», «Зелененький барвіночку», «Летить галка через балку», «Ой, по горі, по долині», «В кінці греблі шумлять верби», «Сидить голуб на березі», «Ой, не ходи, Грицю», «Віють вітри, віють буйні», «Котилися вози з гори», «Зелений барвіночку», «Ішов Милий Горонькою»… Її ім’я поряд з іменами лицарів тих буремних років по праву займає почесне місце на скрижалях нашої історії. Марусю традиційно називають «дівчиною з легенди», оскільки реальність її існування документально не підтверджується. Образ «української Сапфо» склався під впливом літературних творів ХІХ-ХХ ст. (балад, поем, драм, повістей, романів українською, польською мовами), створених на основі народних оповідань.

Після проведення своїх запланованих заходів, гості відвідали Літературно-меморіальний музей, де із зацікавленням прослухали розповідь про життя і творчість генія української літератури Івана Франка. Екскурсію залами музею їм провела заступник директора ДІКЗ «Нагуєвичі» з наукової роботи Лілія Хміль.