Зеновія Франко … Зеновія любила життя, любила людей. А найбільше за все любила Україну! Не відмовлялася від ніякої роботи, якщо могла чимось прислужитися Україні.

Зеновія Франко …

Зеновія любила життя, любила людей. А найбільше за все любила Україну! Не відмовлялася від ніякої роботи, якщо могла чимось прислужитися Україні.

На початку жовтня 1991р. З. Франко відвідала її подруга зі Львова Марія Вальо : «Зеню я застала в постелі. Насторожений погляд Павла і мовчазна атмосфера підказували, що вона не знає діагнозу. У цей вечір сон мене не брав, і у моїй пам’яті, наче кадри з фільму, виринали епізоди нашого знайомства і відносин із Зенею. А коли до моєї свідомості дійшла страшна думка, що, можливо, моя зустріч із нею була останньою, я гаряче молилась: Господи, не забирай її від нас саме тепер, коли уціліла з- під уламків режиму, вона потрібна Україні. Та. видно, мою молитву не вислухано. У такому випадку у народі кажуть, що Небу також потрібні Праведники.»

Тяжка хвороба обірвала життя, метою якого було служіння своєму народові. Померла 17 листопада 1991 року. Вона відійшла надто рано, не тільки у зв’язку із її ще відносно молодим віком, але й тому, що саме тепер відбулася та епоха, коли вона змогла би сказати усе, що нагромадилося, але не могло бути висказане упродовж життя під ковпаком більшовизму. Похована на Байковому цвинтарі. Уся тогочасна преса майоріла некрологами. Ось некролог від друзів:

«У Києві з перших днів свого перебування Зеновія Франко виконувала високу місію представника Галичини, до якої зверталися різні високі інстанції, як до голосу західноукраїнської інтелігенції. Вихована в дусі високої національної свідомості, вона поступово ввійшла в українське життя столиці й зайняла тут помітне місце. Сорокарічне перебування З. Франко у Києві ніби й не відзначалося чимось особливим, героїчним, однак її, може, й непомітна для сторонніх(але не для служб безпеки) невсипуща повсякденна діяльність: розмови, виступи, поширення забороненої літератури, згуртовування біля себе людей, що зустрічалися в неї вдома, – вже все це було актом протесту і великим подвигом у часи глибокої тоталітарної ночі. Одночасно вона крок за кроком проходила свою хресну дорогу від фальшивого благовоління власть імущих через «дружні» перестороги, адміністративні стягнення, вигнання з інституту, шантаж, оскаженіле цькування і бойкот заляканих та часто й підлих земляків аж до приниження перед світом»( Західний кур’єр. – 1991. – 23 листопада)

” В останню дорогу провели друзі, які з’їхались звідусіль. Осінні хризантеми, кетяги червоної калини, прибитої першими морозами, молитва і рідна земля з батьківського дому – все, що могли дати їй в далеку дорогу. І пісню. Про журавлів, що покидають рідну землю і летять у незнаний вирій. Лягла в київську землю, щоб снити про кращу долю України і її Воскресіння.”