Музей отримав старовинні рушники, пов’язані з цікавим епізодом життя Івана Франка

Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі» поповнився цікавими експонатами, що відкривають нам ще одну сторінку із життя Івана Франка. Нещодавно відомий фотограф та відеооператор, багаторічний дослідник рідного краю Василь Баб’як передав у фонди музею старовинні рушники, які були привезені аж з Чортківського району Тернопільської області.

Як розповів пан Василь, цю місію його попросила виконати багатолітня членкиня Апостольства молитви церкви святого Дмитрія села Бурдяківці 85-річна пані Наталія Маковська. Після ремонту в церкві на хуторі Дубівка (одна парохія з с. Бурдяківці) вона передала рушники пану Василю зі словами: «Вони вже втратили актуальність, а в музеї, можливо, з них буде толк».

Постає запитання: чому саме музею Івана Франка передано рушники з цієї церкви? Для того, щоб відповісти на це, потрібно повернутися на 130 років назад, адже церква має дуже цікаву історію. Цей храм у 1909-му році жителі села Дубівка придбали у громади села Цигани. А наприкінці ХІХ століття парохом у Циганах був отець Омелян Глібовицький. Відомо, що в 1895 році у нього гостювала вся родина Франків: тато, мама, четверо дітей: восьмирічний Андрій, шестирічний Тарас, п`ятирічний Петро і наймолодша – трирічна – Ганнуся. Про це свідчить меморіальна таблиця, встановлена на фасаді збудованої у 1905 році кам’яної церкви, а також на проборстві, яке, хоч і перебудоване, дійшло до нашого часу.

Збереглося листування Івана Франка з отцем Глібовицьким та його дружиною. У 50-х роках минулого століття ще були живі свідки гостин Каменяра у їхньому селі, котрі пам`ятали невисокого на зріст приязного чоловіка у солом`яному брилі, що полюбляв ходити в ліс по гриби, рибалити, йому дуже подобалася місцева природа. А ще пригадували, як він у церкві читав «Псалтир» та співав у церковному хорі – мав дуже гарний голос.

Якби не сестра о. Омеляна Дарія Глібовицька, ми б так і не дізналися про цікаві деталі побуту Франків у Циганах. Перебуваючи в Циганах, в родині місцевого пароха отця Глібовицького, Франко поводив себе, як звично: відвідував місцеву церкву, любив прогулянки селом, лісом, ловив рибу, «любив ходити босо і без блюзи», – згадує Дарія Глібовицька. Далі вона продовжує: «Раз вечером іду коло церкви, чую – вечірня, дяка в співі переганяє якийсь сильніший голос. Не догадуюсь, що то Франко співає псальми. Темно, і Франкова стоїть коло крилоса, світить величезну воскову свічку. Рада, що всі зглядаються. Потім питалася, чи гарно співав єї муж, чи не знає Святе письмо краще дяка…».

У 1956 році місцевий учитель української мови та літератури, а пізніше – засновник «Просвіти» в цьому селі Іван Стецевич встиг записати спомини селянки Полонії Царук, котра прислуговувала на плебанії тоді, коли там гостювала письменникова родина: « Найкращий покій був відведений гостям. Снідали, обідали, вечеряли разом – Франки і Глібовицькі. Франко бував у місцевій церкві, читав «Апостола». Кілька разів ходив до скалецького лісу по гриби – сам, ранесенько, у солом`яному брилі, в білих домотканих штанях, сорочці. Одного разу його зустрів лісничий князя Сапєги і не пустив до лісу, думаючи, що той хоче красти дрова. Про Івана Франка нічого не знав, і лише за розпорядженням князя (після скарги Франка) йому було дозволено далі прогулюватися лісом. Любив слухати пісні. А Цигани тоді мали славний хор, хату-читальню «Просвіти». Зустрічаючись з селянами, не хотів, аби йому й дружині цілували руки. Дуже любив дітей, щедро наділяв їх монетами…»

Заповідник «Нагуєвичі» висловлює глибоку вдячність Наталії Маковській за такі безцінні дарунки. Тільки з такими людьми, як пані Наталія ми зможемо зберегти нашу історію, показати всьому світові нашу культуру, наше коріння, нашу самобутність.