Тематичний урок «Андрій Франко – найдорожчий помічник» відбувся в садибі Івана Франка

Сьогодні, 19 липня, в Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі», в садибі Івана Франка, відбувся тематичний урок «Андрій Франко – найдорожчий помічник». Для юних відвідувачів музею його провела наукова співробітниця Любов Плюйко. Діти з цікавістю слухали розповідь про старшого сина Івана Франка.

Ще у дитинстві з Андрієм сталася біда, яка залишила слід на усе життя. За спогадами брата Тараса, епілепсія в нього почалася від випадку, коли одного разу місцеві хлопчаки кинули в Андрія каменем і потрапили у голову, пошкодивши череп та, очевидно, травмувавши мозок. Про цей страшний день згадувала сестра Анна Франко: «Одного разу вечором ми верталися домів Андрій біг попереду. Нараз вискочив з-за плоту жидик, кинув великим каменем і поцілив Андрія простісінько в голову. Андрій упав на землю безпритомний, обіллятий кров’ю. Тато заніс його до дому. Покликав лікаря. Згодом рана загоїлася, й здавалося, що горе проминуло. Та так не сталося: в мозку залишилася травма, і під її впливом бідний Андрій після кількох років дістав тяжку невиліковну недугу – епілепсію».

Після закінчення ґімназії у 1907 р. Андрій і Тарас вступили на філософський факультет до Львівського університету. Однак, недуга батька завадила повноцінному навчанню. З 1908 р., коли внаслідок хвороби в Івана Франка були фактично паралізовані руки, Андрій допомагав йому і у побуті, літературній та науковій роботі. Майже весь вільний час Андрій віддавав батькові. Водночас, активно займався й власними науковими студіями. Андрій закінчив Львівський університет у 1912 році.

Поруч з Іваном Франком завжди був Андрій, який став його незамінним помічником і виконував синівський обов’язок. «У похилому віці Татові потрібен був особистий секретар тримати в порядку рукописи і листи, пагінувати сторінки, комплектувати часописи, вести бібліографію домашньої бібліотеки, давати консультації гостям-читачам. Допомагали йому всі три сини, але найбільше Андрій, який найкраще з-поміж нас орієнтувався в особистому архіві батька, найшвидше міг відшукати потрібну книгу, сторінку, цитату», – писав у своїх споминах Тарас Франко. Під диктування батька він писав наукові та художні твори, робив переклади, коментарі, редагував тексти. Зокрема, нарис Івана Франка «Історія моєї хвороби» був писаний рукою сина. Завдяки Андрієві побачило світ українське мудрослів’я Івана Франка «Галицько-руські народні приповідки». У передмові до ІІІ тому Іван Франко резюмував: «На закінчення складаю щиру подяку моєму синові Андрієві, без якого помочі і дуже старанного співробітництва я при безвладності обох рук не міг би був повести сеї праці так, як вона фактично доконана. Особливо немало праці задав він собі в систематичнім впорядкуванні рукописного матеріалу та в добиранні численних варіантів із друкованих джерел», – писав Іван Франко.

Тяжка недуга була постійною товаришкою Андрієвого швидкоплинного життя. На 26-му році життя, в ніч з 21 на 22 квітня 1913 року, Андрій Франко помер  від епілепсії. Про цей трагічний день брат Тарас згадував: «На весні 1913 року Андрій почував себе погано. В нашому садку саме зацвіли жовтуваті іриси. Дня 21 квітня під вечір ми троє, як звичайно, пішли до СОКОЛА на гімнастику. Вільні, долівкові вправи Андрій робив дуже пильно і старанно, а потім з великим запалом вправлявся ще на бруссях /поруччях/.

– Андрію, – кликали ми з одягальні – чому не перебираєшся? Тож до дому пора йти!

– Знаю! Але ще трохи покручуся!

– Немов прочуваючи, що в останнє.

До дому йшов пиняво. Вечеряти не захотів. А ранком його не стало. Раптова смерть Андрія всіх дома приголомшила. Мама гірко ридала. Тато був пригноблений і заломаний душевно. Я нарвав букет квітів з нашого саду на шлях у вічність. Дорогому братові, першому помічникові Великого Каменяра».

«Поховали Андрія скромно на віддаленому місці Личаківського цвинтаря. Тато припав на коліна коло домовини, а сльози котилися по його обличчі… Та довелося лишити дорогу могилу, іти додому», – згадувала сестра Анна.

Мабуть, не можна передати словами ту трагедію, що її пережив хворий письменник у квітні 1913 р. Ця трагедія була не лише особиста, а й творча. Бо ж Андрій був запорукою здійснення батькових наукових планів. Він став гарантом його творчості, без якої Іван Франко не міг залишатися собою. Андрій був батьковими руками, а значить – засобом реалізації нестримної волі до праці, жагучого бажання та необхідності творити. Тож зі смертю Андрія Іван Франко втратив не лише сина, а й можливість утілення своїх творчих задумів. Письменник опинився перед загрозою залишитись «без праці». А це для нього було рівносильне духовій смерті. Тихий, спокійний та слухняний, Андрій був тим найвідданішим, «найдорожчим помічником» та опікуном, якого так немилосердно забрала доля від безпомічного Івана Франка.