«ЗАСТРОМЛЕННЯ ЖОВТО-СИНЬОГО ПРАПОРА І УРОЧИСТИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ПРИВІТ ПОЛКОВНИКУ КОССАКУ»: ІСТОРИЧНІ ФАКТИ З БАТЬКІВЩИНИ ІВАНА ФРАНКА (1913-1943 РР.)

На сьогодні немає історика в Україні, котрий би міг за допомогою архівних джерел з точністю констатувати відповідь на болюче запитання: скільки ж українців поклало життя під синьо-жовтим (раніше жовто-синім) прапором своєї національної і державної ідентичності ? І, вочевидь, тільки одному Богу відомо скільки українців вистраждало за свій прапор звірств з боку тоталітарних режимів та у тюрмах імперій ХХ ст., а сьогодні і ХХІ ст.

Зате українці відродили історичну пам’ять про те, що утвердження синьо-жовтого поєднання як українських національних кольорів відбулося ще у 1848 р. під час європейської “весни народів” у імперії Габсбургів. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-блакитний прапор, після чго прапори в національних кольорах почали використовувати під час проведення Шевченківських, а на початку ХХ ст. і Франкових урочистостей (Синьо-жовтний прапор: від національного до державного: http://www.memory.gov.ua/news/sino-zhovtii-prapor-vid-natsionalnogo-do-derzhavnogo).

Перший приклад підняття прапора на території «Франкової Каліфорнії» ми спостерігаємо в описі мандрівки Дрогобиччиною відомого українського дипломата, голови делегації Української Центральної Ради на мирних переговорах в Брест-Литовську, посла Української Народної Республіки в Берліні та голови місії УНР у Римі – Олександра Олександровича Севрюка (1893 – †1941). Як виявилося ще у 1913 р. майбутній політик перебував на вакаціях в Дрогобичі, Бориславі, Східниці та Уричі, де й взяв участь у відкритті та освячені пам’ятної стели на честь ювілейних Франкіани та Шевченкіани. Відкриття стелли та підняття українського національного прапора відбувався напередодні Першої світової війни, а відтак і української революції 1918-1920 рр. о. І. Бориславський згадував, що у 1913 р мандрівники з Наддніпрянської України у кількості 3-х парубків та трьох дівчат прибули спочатку до Дрогобича. Їх зустрів інженер Володимир Яворський, який люб’язно провів для гостей екскурсію на рафінерію «Польмін». Після цього мандрівники рушили до Борислава. Особливу увагу супроводжуючих привертали 20-літній Олександр Севрюк та п. Шевченківна, яка вочевидь була одною із представників родини Шевченка, позаяк о. І. Бориславський назвав її «своячкою нашого найбільшого національного генія» [Бориславський, 1942]. Відтак без сумніву що делегація мандрівників із Надніпрянщини приїхала саме на відкриття теблиці на честь Т. Шевченка в Уричі на давньому замку Тустань. Зі слів о. Бориславського, у 1913 р. ніхто навіть припустити не міг, що через 5 років О. Севрюк буде очолювати українську делегацію на міжнародному рівні у Брест-Литовську під тим же українським прапором. Під керівництвом тодішнього начальника «Християнської громади» та директора нафтових копалень м. Борислава Пилипа Лепкого гості із Надніпрянщини оглянули нафтові та воскові шиби, церкви, а також вписалися до парафіяльних хронік (останній факт може слугувати приводом для цікавих додаткових пошуків). Після цього делегацію запросили на урочистий обід у їдальні «Українського Казино» м. Борислава, де було виголошено низку промов з приводу радості від приїзду надніпрянців в Галичину. Наступного дня (у неділю) розпочалася велика прогулянка українців Борислава та Дрогобича до Урича, в якій взяли участь і гості з Наддніпрянщини. Як виявилося силами українського проводу Бориславщини, зокрема тоді ще студента правничого факультету, а згодом відомого українського поета Лева Лепкого (у 1942 р. – співробітник газети «Краківські вісті») та секретаря «Християнської громади» Антона Максимовича (арештований у 1939 р.) в Уричі було організовано відкриття (відслонення) пропам’ятної таблиці на честь Тараса Шевченка. Перед цим відомий маляр Олекса Майданюк, який також був родом із Наддніпрянщини, проживаючи і працюючи в Бориславі, витратив багато зусиль та часу над справою викуття цієї таблиці на найвищій скелі замку Тустань. Звисаючи впродовж 2-х тижнів з вершини в так звані «колисці», яка підтримувалася линвами, митець фактично ризикував життям над прірвою, для того щоб увіковічнити пам’ять про українського генія. В неділю (о 9 00 год ранку) з Дрогобича і Борислава до Християнської громади в Бориславі з’їхалося кільканадцять фір. Цими возами виїхало чимало мешканців «Галицької Каліфорнії», яку також супроводжував оркестр «Кльоси». На найвищій скелі в Уричі було відслонено пропам’ятну таблицю і застромлено синьо-жовтий прапор. Інтелігенція та численне довколишнє селянство взяли участь у цьому грандіозному патріотичному заході, після чого було зроблено спільне фото. На фотографії, яку, принаймні до 1942 р. зберігав о. І. Бориславський було зображено серед інших пароха сіл Губичі і Тустановичі – о. Карла Федоровича, почесного крилошанина та ординаріатського генерального вікарія під час ЗУНР (у 1919 р.) – о. Василя Мацюрака, котрий також виконував обов’язки пароха Східниці та був автором опису паломництва до Святої Землі у 1916 р. Також на фото було зображено пароха с. Ластівки та курорту Трускавець о. Івана Валюха, інженера, директора копалень та першого отамана «УСС» в Бориславі – Пилипа Левицького, українського бургомістра м. Борислава у 1919 р. – Стаса Сасика (останні двоє померли від тифу на Наддніпрянщині), інженерів з Дрогобича – п. Дидинського та п. Яворовського, а також Олексаднра Севрюка та багато ін. (див. у: Лазорак Б. Від Емілія Дуніковського до Олександра Севрюка: описи мандрівок до замку Тустань в Уричі (кін. ХІХ-поч. ХХ ст.) // Актуальні питання гуманітарних наук: міжвузівський збірник наукових праць молодих вчених Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка / [редакториупорядники В. Ільницький, А. Душний, І. Зимомря]. – Дрогобич: Посвіт, 2018. – Вип. 18. – С. 246-247)

Із проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки, 13 листопада 1918 р. Українська Національна Рада у Львові проголосила державним прапором синьо-жовтий стяг. У цей період державний прапор ЗУНР в Дрогобичі майорів за урядування комендантів міста Омельяна Тустанівського, сотника Укарми, українізатора та реформатора Дрогобиччини, майора Івана Грабовенського та ін.

Саме під час урядування І. Грабовенського під жовто-синім прапором УГА Дрогобича зуміла придушити соціалістичний путч у квітні 1919 р.

Проте найбільшою національною гордістю для Дрогобиччини було вшанування державного прапора з боку український частин УГА під командуванням полковника Григорія Коссака. Ще 9 січня 1919 р. полковник Г. Коссак публікує на сторінках Стрийського вісника приказ обласної команди із зворушливим зверненням до своїх підлеглих українських стрільців: «Зближаєсь Різдво – свято мира. Однак звуки дзвонів, що звіщають се велике Свято, мишаються з прикрим клекотом скорострілів та гуком гармат. Наш відвічний ворог лях силує нас тримати оружє в руці – і не пазваляє , щоб ми се велике свято святкували серед нашої рідні – він силує нас до бою. Вас, старшино і стрільці взиваю до посліднього зусилля вигнати сего відвічного ворога з нашої землі, принести кроваве марево війни в его країну і цим змусити сего кровожадного ворога до мира. Почутє військових обов’язків ще не всюди дозріло. Будьте переконані, що лиш добрим і карними жовнірами і жовто-синіми прапорами можемо щось досягнути. Цілий світ Вас подивляв, коли ви з львиною завзятистю і відважно боролись серед скал і відвічних снігів полудневого Тирлю і над берегами Пяви…. Покажіть усьому світови, що за волю і долю рідної України Ви ще гарніше і завзятіше боротись потрафите. Дасть Бог, що Великдень святковати вже потрафите серед мира! І запанує Мир і доля для нашої неньки України. З глубини душі бажаю Вам усім веселих свят! Коссак , полковник в. р. …»

Цього ж дня полковник опублікував звернення з приводу рішення про акту злуки, який мав незабаром відьутися на всіх теренах Українських земель в тому числі і Дрогобичі: «Стрільці! Звершились мрії, які кождий Українець від давна леліяв в глубині воєї душі. Галицькі землі злялися і нерозривно злучилися з землями наддніпрянськими в одну велику соборну Україну. В огни і крови куєсь доля Великої України, тяжкими боями здобуваємо її Свободу. Надійшла хвиля, коли зачинати мусимо будову нашої спільної Вітчизни, щоб на будуче могли ми зажити спокійно на волі і свободі. Однак перед нами ще тяжка праця. З границь нашої країни вигнати мусимо нашого відвічного ворога, війну перенести далеко в ворожу країну, змусити ворога до мира, а рівночасно занятись будовою нашої держави. Ся задача вимагати буде великих зусиль і здорового розсудку. Мимо віковічного кріпацтва і неволі не вдалося Ляхови знищити здорового розсудку нашого народу. З тим розсудком і з вродженою кожному українцеви охотою до праці хочемо приступити до відбудови нашої Вітчизни. Пам’ятайте, що лише згода і карність зможуть зробити Вітчизну великою…Тримаймось разом, працюймо спільно і виконуймо точно прикази нашого Начальства, з тою провідною думкою, що навіть найнезначніша задача, але докладно проваджена має дуже велике значіння. Працюймо чесно, а мир, спокій, цвитучі поля, богацтво, добробит, будуть з вдячнистю згадувати будівничих нашої дорогої Неньки – України. Коссак –полковник».

Саме під проводом Г. Коссака українська зєднанна армія вперше марширувала на площі м. Дрогобича під час параду на честь прийняття 4-го універсалу Центральної Ради в Києві. Про цей парад під жовто-синіми в галицькій пресі писали з особливим піднесенням: «Вістка про це надійшла в Стрий та Дрогобич о 3 00 ранку 9 січня. Деканальна служба божа відбувалася в Дрогобичі під владичим покровом декана о. Шанковського на площі під церквою Пресвятої Тройці. Потім виступив з патріотичною промовою о. Матковський. В богослужінні брали участь усі вояки стрілецького гарнізону під проводом Григорія Коссака. Який розпочав воєнний марш. Люди зустрічали армію України із сосновими гілками. Спочатку марширував ескадрон кінноти, за ним віддділ вбраний у шоломи, далі йшли 3 сотні петлюрівських козаків, за ними 4 курені галицьких козаків, за ними відділ пів-сотні скорстрілів і батарея легкої кавалерії. Позаду марширував увесь штаб на чолі із полковником Г. Коссаком. Далі слідували цивільні урядники, повітові і міські селяни¸ багато селянок і дівчат, із 16 жовто-синіми прапорами, а далі шкільні учні парами від усіх українських шкіл. Похід тривав через ринкову площу гловними вулицями і далі по місту. Загалом близько 10 000 людей. Оклики слава війську, слава Зєднаній Україні не змовкали, зокрема від жіночої дружини Добрівлян. Далі полковник Коссак з усім офіцерським складом почав урочисто приймати урочистий військовий привіт від усього війська. З піднесеним духом населення ще довго не розходилося із ринкової площі…»

Як бачимо тяглість традиції українського прапора на державному рівні на Батьківщині Каменяра має численні історичні факти.

Цю історичну пам’ять про державний прапор українці Дрогобиччини добре шанували і відродили у часи гітлерівської окупації Батьківщини Франка. Так, 3 серпня 1941 р. у дрогобицькій газеті «Вільне слово» було опубліковано статтю «22 роки тому…» у якій на знак солідарності із армією УГА та подіями національної революції було наголошено на аналогії із подіями 31 липня 1941 р., коли на Львівщині проголошувалася Незалежність. Зокрема йшлося про те, що так яі в часи УГА, коли «31 серпня 1919 р. по півторамісячних боях Золотоверхий Київ, серце України, в якому гадюки звили своє кубло, пригорнув до своїх батьківських грудей галицького Стрільця, що виправдав довір’я, покладене на нього. Під проводом генерала Мирона Тарнавського галицький Стрілець гордо ніс жовто-синій прапор самостійкости й соборности…» (с. 1).

Під хвилею надії про відродження української державності після звірстк НКВД у липні 1941 р. уся Дрогобиччина зустрічала німецьку армію під жовто-синіми прапорами: «…всюди, де вже відплила червона хвиля розгромлених нелюдів і де з’явилися німецькі невтомні жовніри, всюди там відроджується земля, будиться нове життя на руїні, серед згарищ і гробів зриваються радісні пісні, народ вітає своїх визвольників і високо піднімає жовто-блакитний прапор…» (Вільне слово, №23, 29.08.1941, с.1)

Ще один факт відродження військової ідентифікації жовто-синього прапору стали події 20 червня 1943 р., коли добровольцям українській дивізії «СС-Галичина» в Дрогобичі було урочисто освячено та вручено прапор. Про ці події газета «Голоси Прикарпаття» опублікувала спеціальний репортаж: «День 20-го червня це велике свято для Дрогобича і цілої округи. На заклик уповноваженого Військової Управи ставились добровольці СС. Стрілецької Дивізії Галичина на спортовому майдані біля української гімназії Івана Франка. Під командою поручника Панькова Осипа формуються колони, творять відкритий чотирокутник. Усі напружено чекають небуденної події вручення прапору Дивізії головою УОК. Точно в год. 15.30 з’являється голова УОК, д-р Мартинюк у товаристві дир. Бараника і дир. Бойка, що несе прапор. Підходять до уповноваженого Військової Управи, д-ра Гнатова. Голова УОК промовляє коротко, змістово. Пригадує славну геройську боротьбу УСС та УГА за краще майбутнє українського народу. Відновою тієї славної традиції є створення СС. Стрілецької Дивізії Галичина. Галицькі українці вдячні Фірерові, що уможливив їм продовжувати цю боротьбу з віковим ворогом під жовто-блакитним прапором та побіч непереможної німецької армії довести її до перемоги. Передаючи прапор в руки д-ра Гнатова, взиває добровольців іти в бій проти ворога. Іменем добровольців відповів д-р Гнатів на зазив голови УОК і запевнив його, що комбатанти, старшини, підстаршини і рядові бійці беруть на себе почесний обов’язок покінчити перервану не з їхньої провини боротьбу і повернути з вкритим славою прапором. Під звуки національного гимну, що його відіграла самбірська духова оркестру під проводом д-ра Рабія, уповноважений Військової Управи вручив прапор представникові молоді, Тара сові Чмолі. На цьому закінчилася перша частина свята, після чого добровольці відмарширували у військовому порядку на площу біля ратуша, щоб привітати Генерального Губернатора» (Вручення прапору добровольцям СС. Стрілецької Дивізії Галичина // Голос Підкарпаття, №27, 04.07.1943, С. 6).

Добре відомо, що німецькі окупанти нічим нае відрізнялися у своїх звірствах від радянських НКВС та НКВД, щоправда ця епоха дала українцям можливість під своїм прапором створити нову українську військову силу, добре озброєну. Пізніше цією ж зброєю УПА буде успішно нищити армії Гітлера та Сталіна до 1944 р. одночасно!

Сьогодні ми маємо особливий час здобутої Незалежності, коли синьо-жовтий прапор є символом нової сторінки історії Дерева волі українського народу. Саме державний прапор сьогодні єднає усіх з українськими героями, котрі продовжують боротьбу на Сході України з російським агресором. При цьому тяглість цієї боротьби на сьогодні має унікальний шанс нарешті перемогти вічного ворога!

Слава Україні! Слава Українським героям!