Зеновія Франко… У травні Зеновію повідомили, що «наказом» директора Інституту мовознавства її повернуто на роботу.

Зеновія Франко…
У травні Зеновію повідомили, що «наказом» директора Інституту мовознавства її повернуто на роботу. Але дали Зеновії Тарасівній лаборантське навантаження. Але ще чотири місяці, аж до жовтня, на роботу не виходила через бойкот. Ще два місяці була на роботах в колгоспі. У грудні сказали працювати вдома(писання карток) і роботу приносити в інститут. І так протягом двох років. Тільки тоді звільнилася ставка науковця, але без права на друк.
«Звичайно, я свідома того, що йшла на компроміс з совістю не тільки тоді, коли з високого повеління писала роботи про боротьбу Франка з українським націоналізмом, але і тоді, коли з нижчого веління писала рецензії на роботи про таку ж боротьбу з українським підпіллям, що велася в 40-х роках. Проте цього вимагали умови не так життя, як виживання, і знову таки не так мене, бо свого життя я не цінувала, як моїх найближчих.»
Повернення в інститут Зеновія вважала гірким покаранням. Її прийняли дуже насторожено.
У статті «Трохи із своєї біографії» (на жаль не завершеній) Зеновія Тарасівна залишила спогад про унікальний випадок людяності одного із «стражів» режиму, підісланого до родини Франків з метою стеження за нею, який проте, всупереч своїм обов’язкам і призначенню виявився справжнім їхнім приятелем. Він завжди попереджав Зеновію про арешти.
«Ще у Львові, коли батько був директором музею, до нього часто приходив для ідентифікації почерків В. Стефаника, О. Мартовича такий А. Гутурович. Він представився йому працівником Ленінградського історичного музею. Одного разу батько запросив його до нас на обід і з того часу він став частим нашим гостем і “своєю” людиною в нашому домі. Він був цікавим і справді інтелігентним розповідачем. Дивував нас своєю поінформованістю про міжнародні події і культурне життя на Україні. В Києві він виявився одним з перших наших гостей. Інколи ночував у нас, ходив з нами на першотравневу демонстрацію і навіть на Дніпро, але навіть у спеку на пляжі не скидав несучого піджака.
І от в 1956 р.- після XX з’їзду партії, о дванадцятій годині ночі він з’являється до нас і відразу ставить на стіл дві пляшки, що зобов’язало мене забезпечити «термінову» закуску. Я заметушилась, а чоловік сів з ним на розмову. А потім, коли ми сіли за стіл, він задав нам питання: «Чи здогадувались ми, хто він?». Ну, я йому: «Як же, ви ж працівник музею…». «Ні, – каже, – я полковник КГБ, який по службі мав вас контролювати. Нас, працівників КГБ Хрущов частково розпустив, і от тепер влаштовуюсь на іншу роботу. До вас у мене ніколи не було жодних претензій, і ми залишимось з вами друзями «надалі». Потім вже рідше навідувався до нас, але так і не забував до кінця свого життя. Навіть за два місяці до чергового «відстрілу» української інтелігенції в січні 1972 р. він попередив мене, що готуються арешти. При тому в такій фразі «як я їх не переконував, що цього робити не можна, але вони і слухати не хочуть…». А коли з’явився мій покаянний лист 1. Ш. 1972 р., він подзвонив мені по телефону і сказав: «Ну й дурні, для чого вони це зробили, бідна ви, Зеню» (звичайно, говорив він завжди по-російськи).»

Протягом 11-15 вересня 1986 року у Львові відбувся Міжнародний симпозіум ЮНЕСКО «Іван Франко і світова література». Участь у симпозіумі взяли понад 300 вчених із 12 країн світу. Серед учасників симпозіуму була також Зеновія Франко. Вона виступила із доповіддю «Національні і інтернаціональні джерела експресії в поетичній мові І. Франка». Як тільки закінчились усі святкування, дирекція інституту розв’язала руки. Було пред’явлено вимогу негайно подати заяву на звільнення, бо інакше її не атестують на засіданні вченої ради. На цей раз відбувся шантаж з боку вченого секретаря П. Ю. Гриценка.
«Він наполягав негайно подати заяву, бо інакше мене буде «провалено» на голосуванні. Я відповіла йому: це вже було. Придумайте щось інше, а заяву я подам в зазначений строк. І так інститут вдруге позбувся мене, правда, на цей раз мої роки, при відсутності докторського ступеня, який не дозволено було мені здобути, були беззастережним аргументом проти мене.»
Далі буде…