Пригадайте, як ми всі в дитинстві вирізали сніжинки з паперу – це і була витинанка. Так називають в Україні одне з традиційних декоративних мистецтв. Українські народні витинанки – яскравий, своєрідний вид народної декоративної творчості, що має глибокі й багаті традиції. Ось і напередодні новорічних свят Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі», спільно з Дрогобицьким культурно-освітнім центром ім. Івана Франка, в приміщенні «Молодіжного центру «Під КОЦом» провели майстер-клас «Новорічна витинанка».

Організувала майстер-клас старша наукова співробітниця музею Івана Франка Тетяна Лазорак. Вона підготувала паперові трафарети з новорічними сюжетами, а діти акуратно і дуже скурпульозно макетним ножем вирізали візерунки. Сам процес виготовлення настільки зацікавив дітей, що вони дуже уважно слухали розповідь Тетяни Лазорак про витоки цього унікального мистецтва, різновиди витинанок та які характерні риси притаманні, власне, українським витинанкам.

Отже, витинанка походить від українського слова «витинати», тобто «вирізувати», «вивертати» і являє собою вид українського народного декоративного мистецтва. Традиційна витинанка містить сюжет: за нею можна було прочитати, що відбувається в селі, хто народився, де весілля, які були свята. На свята українці виготовляли особливі витинанки: у вигляді сніжинок-зірочок, хреста, у вигляді барвінку чи постатей ангелів. Витинання з паперу ножицями – найпростіша і найпоширеніша техніка, що давала змогу досягти плавності ліній, вишуканості контурів і силуету, великої ажурності.

Майстер-клас був чудовою можливістю для кожного учасника реалізувати свої творчі ідеї та втілити їх у вигляді прекрасних витинанок. На Новорічні свята діти прикрасять вікна своїх осель виготовленими власними руками красивими витинанками.

Цікава розповідь звучала сьогодні, 23 грудня в стінах Літературно-меморіального музею Івана Франка, а саме, як мешканці Нагуєвич святкували Різдво, чим частували нагуєвичани і, зокрема родина Франків своїх гостей та колядників. А прозвучала вона від однієї з корифеїв музею Івана Франка, наукової співробітниці музею Марії Шутко. Вона і з власного досвіду, і з спогадів відомої дослідниці села Ганни Гром розповіла про одне із найочікуваніших вечорів – Святвечір, напередодні Різдва.

«Діда ставлять у куті біля столу, за яким вечеряють. І він стоїть там аж до Йордану. Біля порогу світлиці господар кладе сокиру, щоб уберегти себе від лихих сусідів та їхніх наговорів. Тоді вносить оберемок сіна і соломи. Сіном господиня покривав стіл, тоді простеляє скатертину. Раніше це було вишите саморобне полотно з льону чи конопель. Кладе під скатертину па асі чотири кути стола по головці часнику, щоб уберегти хату і сім’ю від усього поганого. Розказував мені о. Григорій Паращак, що ця традиція йде від першої половини XIX ст., коли під епідемії холери померло багато людей. Хто їв часник, той врятувався.

Господар встеляє долівку в кімнаті соломою. Сіно і солома нагадують родині, що Ісус Христос народився в яслах. Діти скачуть по соломі, качаються, квокають, мекають, кувікають – словом, імітують голоси домашніх тварин, щоб увесь рік у господарстві водилася всяка птиця й худобина. Якщо якесь дерево в саду не родить, то господар торкається його сокирою, загрожуючи зрубати: «Зароди, деревце, бо зрубаю тебе!». Тоді йде погодувати худобу, дає тваринам найкращу їжу (переважно конюшину), уділяє по кілька ложок кожної страви зі свого стола.

Уся сім’я стає на коліна обличчям до образів і молиться. Після молитви сідають за стіл. Господар – у центрі. Він хрестить вечерю і бере часник, примовляючи: «Не лущу тебе до живого, збережи мене від усього злого». Всі їдять зубчик часнику зі шкірочкою. Починають з куті, бо до малого Ісуса першими прийшли пастушки і принесли сніп пшениці. Господар набирає ложку куті, кидає до стелі і говорить: «Родися жито, пшениця і усяка пашниця високою, аж до стелі!». Мати виносить трохи куті надвір і запрошує до вечері птахів: «Хлопці-горобці, ходіть до нас їсти пшеницю, бо як нині не прийдете, то не приходіть ніколи, щоб не нищили посівів у полі». Їдять капусту, голубці вареники, рибу, узвар з квасолею, поливку із сушених грибів борщ. Капусту не всю виїдають, а залишають трохи в мисочці прохаючи Бога зародити на другий рік ще краще

Після вечері ґазда і пастушки збирають усі ложки, зв’язують їх сіном і ставлять у Діда, щоб вся сім’я була завжди разом і щоб на пасовиську не розбігалися корови. Батько починає співати «Бог предвічний», йому підтягує вся сім’я. В нічній тиші ллється колядка – щире звернення християн до Бога духовне єднання з ним. Усі дії людини в Святий Вечір сповнені таємничістю. Ними господарі захищають свою садибу і сім’ю від усякої поганої сили на весь наступний рік. Уставати від вечері треба всім разом, а одному не слід, щоб сім’я нікого не втратила.

Хлопчики й дівчатка після вечері йдуть колядувати, а старші ґазди гуртуються по кутках чи збирають родичів і колядують уже на Різдво. Старших колядників запрошують до хати на гостину, а дітям виносять ласощі або гроші.

На Різдво хлопці переодягаються і ходять колядувати з вертепом. Це дійство зображає події у Вифлеємі, де народився Ісус Христос. Злий Ірод, який наказав вирізати дітей, щоб не пропустили маленького Божого сина, три царі, що приносять дари народженому, жид, пастушки, ангел – дійові особи вертепу. Пастушки заходять до хати і просять дозволу заколядувати. За коляду їм дають гроші, ковбасу, горіхи, яблука та інші ласощі».

«Перемога буде обов’язково! При одній умові: коли кожен з нас буде робити все необхідне для цього від найменшого до найбільшого і у всьому! Уявити собі: всі українці світу одночасно думають про це і діють? Це ж бомба, перед якою не встоїть ніщо на світі!» (Василь Сліпак)

Сьогодні видатному співаку виповнилося би 50 років. В Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі» пройшла година пам’яті «Міф» до цієї дати. Її підготувала і провела наукова співробітниця музею Любов Плюйко. Вона коротко розповіла біографію, а всі присутні переглянули документальний фільм «Міф» режисерів Леоніда Кантера та Івана Яснія, який розповідає про оперного співака та Героя України Василя Сліпака.

Василь Сліпак народився 20 грудня 1974 року у Львові. З раннього дитинства виявляв неабиякий музичний талант. Він мав рідкісний голос – контртенор (найвищий з чоловічих оперних голосів).

У 1983 році, коли йому було дев’ять років, старший брат Орест відвів його до Львівської хорової капели «Дударик», де Василь співав більш ніж десять років.

У 1992 році молодий Василь Сліпак став студентом Львівського Вищого державного музичного інституту імені М. В. Лисенка

З 1997 року Сліпак працював у Паризькій опері, де здобув визнання за свої виконання партій у численних операх.

У 2004 році був активним учасником Помаранчевої революції.

Під час Революції гідності мав контракт у Паризькій опері, тому не міг прибути до Києва.

З початком війни Росії проти України Василь Сліпак був також одним з тих, хто організовував популярні антипутінські марші – «Stop Putin War in Ukraine!», які збирали десятки тисяч людей під стінами європейських інституцій.

У 2015 році Василь вирішив особисто взяти участь у бойових діях і приєднався до добровольчого батальйону «Правий сектор» під псевдонімом «Міф», що походить від його улюбленої арії Мефістофеля з опери «Фауст».

Він воював у Пісках у районі Донецького аеропорту. Брав участь у боях за Авдіївку у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Звідти повернувся пораненим.

Вдруге поїхав на фронт у вересні 2015 року, у село Водяне під Маріуполем, на лінію зіткнення. У жовтні повернувся до Парижа.

Улітку 18 червня 2016 року втретє поїхав на Донбас, щоб доправити зібрану допомогу захисникам-добровольцям, і планував залишитися там на пів року. Але 29 червня 2016 року, виконуючи бойове завдання як кулеметник загинув у бою від ворожої кулі калібру 12,7 мм, яку випустив снайпер з великокаліберної гвинтівки.

Кілька слів про фільм. Музику для фільму «Міф» написали одні з кращих композиторів сучасності. Серед яких Євген Гальперін, що писав музику для Люка Бессона і був близьким другом Василя; Роман Григорів та Ілля Разумейко та Едуард Приступа. У стрічці поєднано документальні кадри та анімацію, яку створив український карикатурист Журавель Юрій.

Стрічку створено NGO «Tribu Verde» та Міжнародним продюсерським центром «Фор-Пост» у 2018 році за підтримки Державного агентства України з питань кіно.

В тому ж році фільм отримав п’ять престижних нагород: переможець у номінації «Документальний фільм» III Канівського міжнародного кінофестивалю імені Юрія Іллєнка; перша премія серед документальних стрічок на фестивалі Figueira Film Art Festival у м. Фігейра-да-Фош (Португалія); гран-прі ІІІ Рівненського міжнародного кінофестивалю «Місто Мрії»; переможець Третього кінофестивалю «Ukraїna!» у Варшаві; кращий документальний фільм Світового кінофестивалю Lifft India Filmotsav у м. Пуне (Індія). А в наступному 2019 році отримав премію Української кіноакадемії «Золота дзиґа», як найкращий документальний фільм.

Смерть Василя Сліпака стала великою втратою для України та міжнародної спільноти. Пам’ять про Василя Сліпака вшанували на багатьох рівнях. Йому присвячено численні меморіальні заходи, концерти, фільми та книжки. Його героїзм і самовідданість стали натхненням для багатьох людей.

А завершила Любов Плюйко годину пам’яті словами Василя Сліпака: «Ну, нащадкам скажу – ми тут для вас і все. Ви будете жити в тій Україні, про яку ми мріємо і яку ми зараз відвойовуємо!».