З приходом радянської влади на західні терени України почалася і потужна кампанія з «совєтизації» образу Каменяра. Роль і масштаби постаті Івана Франка як мислителя, письменника, публіциста, громадського діяча не дозволяли просто його заборонити чи викреслити з історії, а тому його життя і діяльність намагалися «вписати» в ідеологічні рамки нової радянської дійсності. Іван Франко став потрібний радянській владі. Так почалося цілеспрямоване перетворення Каменяра на письменника-революціонера і сподвижника соціалістичних ідей.

Іменем Івана Франка називалися вулиці, колгоспи, підприємства. 1941 р. країна готувалася відзначати 85-річчя з дня народження і 25-річчя від дня смерті Івана Франка. Указом від 8 січня 1940 р. Президія Верховної Ради УРСР присвоїла Львівському державному університетові ім’я Івана Франка. 10 січня 1940 р. вийшла постанова ЦК КП(У) «Про видання зібрання творів Івана Франка у звʼязку з 85-річчям з дня народження та 25-річчям з дня смерті письменника», яка зобовʼязувала Держлітвидав УРСР до 1 травня 1941 р. видати зібрання творів Івана Франка[1]. Щоправда, тоді із запланованих 25-и томів вийшло лише два томи (т. ІІ – упорядники В. Радзикевич, Я. Чума; та ХІІ – упорядники М. Деркач і Я. Ярема)[2].

У січні 1940 р. у було створено ювілейний комітет при Спілці радянських письменників України, до якого увійшли акад. Павло Тичини як голова і заступники Петро Франко, письменники Іван Сенченко, Євген Кирилюк, Юрій Кобилецький, та ін[3]. 22 квітня 1940 р. організовано урядовий ювілейний комітет, перше засідання якого відбулося 19 травня 1940 р. у Києві в Академії наук УРСР під головуванням акад. Олександра Корнійчука. На ньому були присутні: президент Академії наук УРСР акад. Олександр Богомолець, акад. Павло Тичина, Агатангел Кримський, Кирило Студинський, Михайло Возняк, Василь Щурат, син письменника Петро Франко, заслужені діячі мистецтв Олександр Довженко і Костянтин Хохлов, письменники Микола Бажан, Володимир Сосюра, Іцик Фефер, народні артисти Марія Литвиненко-Вольгемут, Іван Паторжинський, представники ЦК КП(б)У і уряду України[4]. Масштабний план заходів з нагоди 85-річчя з дня народження І. Франка, затверджений Народним комісаріатом освіти (НКО) 26 грудня 1940 р., задіював до участі дитсадки, школи, вузи, дитбудинки, методкабінети, бібліотеки, будинки культури, колгоспні клуби, музеї, науково-дослідні інститути, видавництва та ін[5]. Тож увага до постаті Франка-Каменяра була великою…

26 січня 1940 р. НКО УРСР на пропозицію Спілки письменників прийняв постанову № 220 про відкриття Музею Івана Франка у власному будинку письменника у Львові, що знаходився на вул. Понінського, 4. Тоді-таки було і переназвано саму вулицю Понінського на вулицю Івана Франка[6]. Про ці події Петро Франко розказував:

«По короткій нараді в клубі оргкомітету письменників за ініціятивою голови Петра Йосиповича Панча вже 26/І. 1940 наказом Нар[одного] ком[ісара] освіти Ф[едора] Андрійовича Редька затверджено мене директором Львівського літ[ературно]-мем[оріального] музею Івана Франка»[7].

Щоправда, самого Музею ще не було. Усе потрібно було організувати: зробити ремонт будинку, укомплектувати штат працівників, запустити науково-експозиційну роботу, подбати про наповнення музею меморіальними речами і т. д. Уся складність і напруженість цієї роботи лягла на плечі першого директора – Петра Франка, який повертаючись з ранкових лекцій у інституті радянської торгівлі у другій половині дня поринав у музейну роботу.

До організації музею він підходив комплексно, багатосторонньо та ініціативно. Треба відзначити, що цінність збору речей та рукописів, повʼязаних з особою свого батька Петро Франко зрозумів ще задовго до того, як став директором музею Івана Франка у Львові.

Так, ще у червні 1918 р., у часі своєї військової відпустки Петро Франко через пресу звертався до громадськості з проханням надсилати на адресу його родинного будинку на вул. Понінського, 4 будь-які артефакти (рукописи, світлини та ін.), повʼязані з памʼяттю про Івана Франка[8]. Під час однієї з літніх мандрівок Гуцульщиною 1927 р. Петро Франко у Жабʼї-Дземброні набув жіночу прикрасу зі срібних монет, яку передав до Музею НТШ у Львові[9], а восени 1928 р. закупив для Музею НТШ у Львові коло 20 старовинних монет першої половини ХVІ ст., які віднайшли селяни у с. Раківці коло Городенки[10]. Ці археологічні експонати увійшли до фондової колекції музею, за що Управа музею НТШ навіть складала йому публічну подяку у газеті «Діло»[11].

Як директор музею свого батька Петро Франко розгорнув бурхливу діяльність. Чимало енергії пішло на те, щоб виселити з будинку Івана Франка квартирантів і запустити ремонтні роботи ззовні і зсередини вілли. Упродовж 15 березня – 1 травня 1940 р. тривав ремонт будинку[12]. Було полагоджено печі та віконні рами, вставлено шибки у вікна та дошки у підлогу, ввімкнено світло, помальовано стіни, опоряджено сад, довкола вілли розбито газони та квітники, на яких красувалися бегонії, пеларгонії та високі канни[13]. Тоді-таки, 1940 р., за розпорядженням Петра Франка було посаджено біля будинку Івана Франка і невеликий дубок на місці, де колись ріс горіх[14].

У квітні 1940 р площу садиби Івана Франка було розширено (згідно з постановою Президії міської ради м. Львова від 22 квітня 1940 р.) за рахунок приєднання до неї частини території від будинку Михайла Грушевського шириною 10 м і частини території, що належала власникові фірми «Поташ», шириною 40 м. Відтак уся музейна площа складала 1882 м. кв.[15]

У будинку Івана Франка у двох кімнатах на другому поверсі залишалася мешкати дружина письменника Ольга Франко з Хоружинських, яка уперто не хотіла нікуди переселятися. Сам же Петро Франко зі сімʼєю оселився у сусідньому з батьківським будинку – у віллі польського підприємця Антонія Увʼєри, що на вул. Понінського, 2 (нині вул. Івана Франка, 150). Сам Антоній Увєра встиг виїхати до Польщі 1939 р. за сприяння Петра Франка. Петро Франко зі сімʼєю зайняли у віллі пʼять кімнат на першому поверсі будинку, на другому поверсі зупинялися російські та українські радянські письменники, які приїжджали до Львова. Були серед них Петро Павленко, Олексій Толстой, Петро Панч, Олександр Корнійчук, Андрій Малишко та ін.

Тож тут, у приватному помешканні директора, у колишній віллі А. Увʼєри, працювали у перші місяці (у час ремонту у будинку письменника) і працівники новоствореного літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові. Штат працівників від 3-х невдовзі збільшився до 18 осіб. Серед перших працівників музею, окрім директора Петра Франка, були:
заступник директора з господарської частини – Ольга Франко (дружина Петра Франка);
наукові працівники: Марія Струтинська, Ірина Радловська, Федір Кулечко;
бухгалтер – Олександр Білевич (рідний брат Ольги Франко з Білевичів), згодом О. Павлівський;
секретар-друкарка – Лідія Кедринська;
екскурсовод – Ірина Скоморовська;
бібліотекар – Марія Костирко;
двірник-опалювач – Юліан Дутко;
прибиральниця – Софія Дутко;
садівник – Адам Франковський.

По закінченні ремонту розпочалася інтенсивна робота із облаштування експозиції та повернення меморіальних речей Івана Франка, які зберігалися у Науковому товаристві імени Шевченка (на той час уже у філіалі Академії Наук УРСР). Свого часу, ще 1924 р., НТШ закупило від родини Івана Франка (на листовну пропозицію Тараса Франка у листопаді 1923 р.[16]). меблі і предмети, які належали Іванові Франкові: круглий стіл, бюрко, каламар, ручка, витискач з бібулою, канапа, покрита чорною цератою, диван, фотель, шафи, деревʼяна касета на папери, преспапʼє, пʼть зображень з рибами та ін. А 1925 р. при НТШ на вул. Чарнецького, 24 (нині вул. Винниченка, 24) було облаштовано невеличкий музей – «Кімнату Івана Франка»[17]. Оті меблі і предмети щоденного вжитку письменника лягли в основу новоствореної експозиції, яку доповнили наукові працівники, зібраними від приватних осіб памʼятками, автографами та першодруками творів Івана Франка. Тоді-таки ставилося і питання про перевезення бібліотеки та рукописів Івана Франка до Музею. Відтак перша експозиція розмістилася у шести кімнатах на першому поверсі вілли Франка. Тематичний розподіл був такий:
1) Іван Франко і сучасність;
2) Робочий кабінет;
3) Приятелі і знайомі Івана Франка;
4) Подорожі;
5) Бібліотека;
6) Жалібна кімната.

Марія Струтинська наукова працівниця музею у своїй статті «Як ми організовували музей» згадувала про ті клопоти, якими були заповнені щоденні робочі будні директора та наукових працівників музею:

«Треба наглянути звезення в музей частини обладнання поетового кабінету, проектів памʼятника, бюсту, вінків і лент з похорону та з відкриття памʼятника, що зберігалися в Науковому Товаристві ім. Шевченка (тепер філіал Академії наук) і розташувати усе, як слід. Треба перевезти у музей відлив великих фігур каменярів, копію надмогильника, роботи Литвиненка, подбати про гарні постументи під усе. Треба обладнати робочий кабінет письменника, дбайливо копіюючи фотографії, влаштувати жалібну кімнату. У кабінеті подорожей, де разом з ремонтом будинку викінчувалася велика на всю стіну мапа, приміщується Франкове рибальське приладдя, збірка світлин місцевостей, реконструйована етнографічна збірка поета. Кімнату приятелів залюднила ціла плеяда призбираних уже раніше й гарно, однаково оправлених знімків тих, що працювали й боролися з поетом. Тут приходять ще до вітрин привітальні адреси й почесні грамоти, тут приміщується частина поетових листів у копіях. В бібліотечній кімнаті, що чекає ще на велику Франкову бібліотеку, мусять бути приміщені голоси преси, переклади на чужі мови та музичні твори до Франкових слів. Врешті приходить цінна бібліотека першодруків з книгозбірні Володимира Дорошенка, що приміщена за хронологічним порядком у вітринах і має відтворювати у поетовому кабінеті його творчий шлях»[18].

У червні 1940 р. запрацювала Наукова Рада Музею[19]. До неї увійшли, окрім Петра Франка: акад. Кирило Студинський, акад. Філарет Колесса, акад. Василь Щурат, проф. Михайло Тершаковець, Володимир Дорошенко, Марія Деркач, представники від Львівської організації Спілки радянських письменників Петро Козланюк та Олекса Десняк, а також член Ленінської комуністичної спілки молоді України (ЛКСМУ), журналіст Йосип Позичанюк (який з 1941 р. стане членом проводу ОУН, а з 1943 р. полковником і політичним командиром УПА)[20]. Окрім цього на засіданнях Наукової Ради Музею також були присутні проф. Іван Крипʼякевич, проф. Денис Лукіянович, проф. Микола Мельник, старша наукова працівниця Музею Марія Струтинська та ін. Результатом діяльності цих нарад, що відбувалася регулярно (як правило, кожні два місяці[21]), стала активізація науково-дослідної роботи.

За інструкціями та консультаціями Петра Франка наукові співробітниці музею Ірина Радловська та Марія Струтинська розпочали запис спогадів від знайомих і приятелів письменника, збір матеріалів до життєпису Івана Франка та світлин будинків і місцевостей, де він перебував. Адреси осіб для інтервʼюерів розшукував і надавав Петро Франко (він планував записати пʼятсот інтервʼю від різних респондентів!). У фондах Музею Івана Франка у Львові зберігся запис рукою Петра Франка спогадів Петра Бабʼюка про письменника[22].

Марії Струтинській було доручено опрацювати експозиційну тему «Приятелі і знайомі Івана Франка»[23]. Ірина Радловська розробляла тему «Подорожі Івана Франка»; на підставі її напрацювань було створено на дереві кольорову велику карту подорожей Франка, яку виготовила львівська художниця Марія Морачевська. Ця мапа зайняла своє місце у першій експозиції музею. Напрацьовувалися екскурсійні програми для різних вікових груп відвідувачів.

Збиралися від приватних осіб автографи, першодруки, речі Івана Франка, франкознавча література та ін. З цією метою музейники і особисто директор неодноразово зверталися до громади з проханнями передати цінні артефакти, повʼязані з особою Івана Франка. У одному із таких звернень, писаних рукою Петра Франка 2 липня 1940 р., читаємо:

«Слід завважити, що тільки тепер ширші кола громадянства зацікавилася збиранням рукописів Івана Франка, викуповуючи їх з рук випадкових часто посідачів. Значна частина цих безцінних памʼяток уже передана Музеєві Івана Франка. Управа Музею якнайсердечніше дякує цим громадянам. З другого боку, є громадяни, що хоч мають рукописи І. Франка, але ще не зголосили їх посідання. Деяка частина листів та рукописів пропала під час війни, а деяку частину ще можна буде відшукати по архівах.
Львів 2/VII. 1940.
За Управу Музею І[вана] Ф[Франка]
Франко П. І., Радловська І. Т.»[24]

Збереглися також персональні звернення-листи Петра Франка до окремих громадян, як-от до Полотнюк, Горніцького, Сапрунової, Генріха Васмана з проханням зафіксувати спогади про Івана Франка[25]. Очевидно, відписом на таке прохання Петра Франка став і коротенький лист на звороті листівки Уляни Кравченко з її власним зображенням:

«Петруня Івановича сердечно здоровлю.
Дещо про Вашого великого Батька оповідаю, а вкоротці напишу і до Львова приїду, щоб разом видати.
Ваша Уляна К[равченко]»[26].

А також у відповідь на свій лист від 3 квітня 1940 р. до Валерії Коцовської Петро Франко отримав відпис від 13 квітня і від Валерії Коцовської, доброї приятельки його матері Ольги та хрещеної матері Анни Франко-Ключко. Цей лист-спомин В. Коцовської сьогодні є цінним джерелом для пізнання родинної атмосфери Франків та дослідження біографії Ольги Франко з Хоружинських[27].

Результатом такої роботи з громадськістю стало те, що до Музею Івана Франка у Львові почали надходити цінні дарунки від небайдужих. Добрий знайомий письменника, сільський учитель Михайло Воробець передав до Музею понад сто книг прижиттєвої франкіани та ін. стародруків. Від Михайлини Рошкевич з Миклашева набули столик, за яким працювали Іван Франко та Ольга Рошкевич у Лолині[28].

Водночас Музей став таким собі координаційним центром тогочасного франкознавства, який накреслював перспективи розвитку наукових досліджень. Зокрема було виокремлено близько 70 наукових тем, повʼязаних з життєтворчістю Івана Франка, які потребували вивчення та опрацювання. Підготовано і навіть видрукувано перший науковий збірник Літературно-меморіального музею Івана Франка (редактором була М. Струтинська). Щоправда, він, дуже обкраяний радянською цензурою, так і не дійшов до свого читача, оскільки його готовий тираж в друкарні Оссолінських знищила влітку 1941 р. німецька бомба[29]. Ще два збірники активно готувалися до друку (один з них мав бути ювілейний, приурочений до 85-й річниці від дня народження Івана Франка), у яких мали міститися спогади про Івана Франка, записи, листи фото, відозви радянських письменників про Івана Франка.

За час директорування Петра Франка відбулися перші науково-пошукові експедиції до Перемишля (червень, липень 1940 р.), Чернівців (6–13 вересня та 21–28 грудня 1940 р.), Дрогобича, Борислава, Нагуєвич (5–11 грудня, 23 грудня 1940 р. – 1 січня 1941 р., 1–14 квітня 1941 р.), які поповнили фондову колекцію новоствореного музею Франка цінними експонатами, світлинами, записами[30]. Зокрема у доньки художника-генерала Захара Павлюха Ольги Гузар у Червнівцях було закуплено великий парадний портрет Івана Франка, що був намальований з натури у Відні 1893 р., коли письменник працював над докторською дисертацією (в експедицію їздили Ольга Франко з Білевичів та Ірина Радловська)[31]. Це був один із перших експонатів, які придбав Музей. Окрім цього, було зібрано матеріали від Уляни Кравченко; зроблено чимало світлин з Нагуєвич, Ясениці Сільної, Дрогобича, Борислава, записано спогади, інтервʼю та фольклорні матеріали з родинних місцевостей письменника, розшукано старе ковальське приладдя та вироби із заліза батька письменника коваля Якова Франка та ін.

_{Лідія Кедринська, секретар-друкарка Музею Івана Франка. Світлина з фондів ЛМІФ.
Олександр Білевич, бухгалтер Музею Івана Франка. Фото з приватного архіву Надії Франко.
Софія Дутко, прибиральниця Музею Івана Франка. Світлина з фондів ЛМІФ.}

У цей час Петро Франко також зробив спробу опублікувати свої фольклорно-етнографічні записи, що їх він зробив ще юнаком 1911 р. у с. Нагуєвичах[32]. У справі видання збірки «Коломийки» та «Весілля в с. Нагуєвичах Дрогобицького повіту» 1940 р. він листувався з Інститутом фольклору у м. Києві. Одначе ці матеріали так тоді і не були опубліковані.

Прикметно також, що організовуючи Музей свого батька у Львові, син дбав також про створення музею Івана Франка в Нагуєвичах, рідному селі письменника. Ще на першому розширеному засідання ювілейного комітету при Спілці радянських письменників України 25 січня 1940 р. у Києві Петро Франко як заступник голови цього комітету і син свого батька вказував на потребу утворити музей Івана Франка в с. Нагуєвичах. Цей музей за своїм значенням мав би бути «аналогічний шевченківському музею в Каневі»[33]. 15 лютого 1940 р. він у листі до Народного комісаріату Освіти уже як директор Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові виступав з проханням утворити у ювілейному 1941 р. у Нагуєвичах заповідник:

«Музей Івана Франка звертається до Вас з проханням утворити в ювілейному році в Нагуєвичах, рідному селі Івана Франка – заповідник.
1. Тому, що зараз нема там ні батьківської хати, ні забудовань, вказане було б відтворити хату і садибу батька Івана Франка після опису його самого “Моя батьківська хата” та після устних вказівок декількох старих нагуєвицьких людей, що добре пам’ятають ту хату. Вона майже 40 років тому була перенесена до сусіднього села Попелів і зовсім там перебудована.
2. Просимо забезпечити ліси в Нагуєвичах перед вирубом і знищенням, а саме лісок Радичів, Панчужну і Діл, куди залюбки від наймолодших років ходив Іван Франко, і які так тісно зв’язані з його творчістю»[34].

Тож Петро Франко наголошував на потребі відновлення садиби Якова Франка у Нагуєвичах та збереженні природно-рекреаційних ландшафтів родинного села. У своїй російськомовній статті «Музей Івана Франко во Львове», яка, очевидно, призначалася для публікації у радянській пресі, Петро Франко також наголошував на тому, що серед пріоритетних завдань Музею Івана Франка у Львові – «збудувати сільський будинок у с. Нагуєвичах, де народився І. Франко»[35].

Окрім цього він навіть мав думку відшукати в Нагуєвичах чи довколишніх селах стару кузню і хату, які були б схожі до кузні і хати Якова Франка. Їх планувалося перевезти до Львова і розмістити на території садиби літературно-меморіального музею у спеціально збудованих павільйонах. Одначе, ця ідея не була зреалізована. Попри те, що у плані заходів НКО (від 26 грудня 1940 р.) з нагоди 85-річчя з дня народження І. Франка за Львівським літературно-меморіальним музеєм Івана Франка було закріплено завдання: «Виготовити проект будинку Ів. Франка в Нагуєвичах та зібрати етнографічний матеріал, звʼязаний з творчістю письменника»[36], нарком освіти УРСР Сергій Бухало усе ж вирішив, що «експозиції – кузня та хата – музей не буде ставити»[37].

Ідею відновлення родинного обійстя Франків у Нагуєвичах за нарисом Івана Франка «Моя вітцівська хата», яку озвучив Петро Франко 1940 р., вдалося зреалізувати 1981 р[38]. Урочисте відкриття відтвореної батьківської оселі, в якій народився Іван і Петро Франки у Нагуєвичах відбулося 30 серпня 1981 р. Участь у відновленні меморіального комплексу брали працівники Львівського музею Івана Франка (очолювала Музей у цей час Віра Лукʼянівна Бонь) разом зі співробітниками Музею народної архітектури і побуту у Львові, що нині носить імʼя Климентія Шептицького (у народі більше відомий як Шевченківський гай).

Офіційне відкриття музею Івана Франка у Львові відбулося 10 жовтня 1940 р. о восьмій годині вечора. З цієї нагоди у будинку Івана Франка зібралися знайомі, друзі, колеги письменника, шанувальники його творчості, дослідники, журналісти, партійні діячі (усього близько 50 чоловік[39]). Були серед них Кирило Студинський, Василь Щурат, Філарет і Марія Колесси, Михайло Тершаковець, Володимир Дорошенко, Марія Деркач, Микола Мельник, Ярослав Цурковський та ін. Святочні сходини відкрив Петро Франко. Рукопис його промови «Святошне відкриття Музею Івана Франка у Львові» зберігся у фондах Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка[40]. Від академічної спільноти Львівського університету привітав присутніх проф. К. Студинський; від інституту літератури АН УРСР виступив проф. М. Тершаковець; від філії наукової бібліотеки АН УРСР – В. Дорошенко. На урочистостях з нагоди відкриття Музею хор Львівського університету виконав пролетарський гімн «Інтернаціонал» (данина часові та радянській системі!) та гімн «Вічний революціонер» на слова Івана Франка.

У своєму виступі на відкритті Музею, попри обовʼязкові реверанси на адресу радянської влади і Сталіна, Петро Франко накреслив головні завдання, які він ставив перед собою та колективом, організовуючи музей свого батька:

«Музей має завдання зберегти і відтворити велику літературну спадщину письменника, показати творче обличчя поета, його многогранне життя.
˂…˃ …Маємо зібрати всі твори Івана Франка, всі твори про Івана Франка, та по змозі якнайповніше твори з доби письменника, що без сумніву мусіли мати вплив на творчість поета.
Співробітники Музею намітили, опрацювали і дальше працюють над численними працями, що мають на меті висвітлити умовини, серед яких працював письменник. ˂…˃.
Працюємо рівно ж над піднесенням кваліфікації наших співробітників у музейному ділі.
Та найважливіша ділянка праці Музею – це популяризація [курсиви мої. – Н. Т.] праці великого Каменяра. Виготовлені лекції, що мають бути зачитані по школах та заводах. Намічено план екскурсій, що мають відвідати Музей. Ми знаємо, що нашим обовʼязком допомогти школі в вихованні молодого покоління»[41].

Якнайповніше зберегти, відтворити, зібрати, опрацювати і популяризувати життєтворчість Івана Франка для різних вікових груп – ось головні, базові, аспекти діяльності Петра Франка як менеджера музейної справи. Сам Петро Франко їздив неодноразово до Києва, а також до Москви та Харкова, де вивчав досвід музейної справи у колег з інших міст. Відомо, що у березні 1941 р. він побував у музеях Миколи Гоголя, Льва Толстого, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка[42]. 1940 р. відвідавав могилу Тараса Шевченка у Каневі[43].

Музей, у його розумінні, мав стати не тихим місцем консервації памʼяті про Івана Франка, а мав бути відкритим простором для усіх тих, хто хотів пізнати «живого» Івана Франка, простором для дискусій та гуртування молодих креативних людей.

І справді, довкола музею гуртувалися і молоді науковці, юні франкознавці, і письменники, і просто небайдужі та культурно зацікавлені люди. Дослідники могли скористатися великою джерельною базою, яку нагромадили співробітники Музею і яка зберігалася у фондах. Письменники тут знаходили матеріали для своїх повістей та романів. Марія Струтинська, згадуючи про свою працю у Музеї, писала:

«В Музеї Івана Франка я пізнала цілий ряд мистців з того боку неіснуючого вже кордону на Збручі: вони приїздили до Львова, або й осідали тут і, вибираючись на свої поїздки для зарисовок місць Франкового перебування – в Нагуєвичах, Дрогобичі, Криворівні – кожен раз заходили в музей за матеріялом»[44].

Частим гостем музею Івана Франка був художник Микола Азовський, який навіть їздив з музейниками в експедицію до Нагуєвич. У ході співпраці Музею з художником Іваном Трушем фонди поповнилися цінними експонатами: спогадами про Івана Франка, портретом письменника пензля І. Труша 1940 р.[45] та унікальною світлиною Івана Франка, на якій він, зображений у профіль, сидить під деревом у саду Івана Труша. У цей час було замовлено сім картин і в Олени Кульчицької[46].

Попри те, що Музей працював щодня з 10.00 до 18.00. год., у вечірні години (о 18.00 год. або 20.00 год.) щомісяця, а то й двічі на місяць, відбувалися літературні вечірки та імпрези[47], які збирали до 35 чоловік. Одним із головних прелегентів на них був Петро Франко, який знайомив присутніх з власними літературними та перекладацькими напрацюваннями. Так, на першій вечірці (26 жовтня 1940 р.) він ділився своїми міркуваннями з приводу генези філософської поеми Івана Франка «Іван Вишенський» та обговорював із присутніми засади перекладу цієї поеми польською мовою. У цей час Петро Франко активно працював над перекладами художньої прози свого батька російською мовою. Тож 7 грудня 1940 р. він знайомив присутніх на вечірці з історією написання та власним перекладом повісті Івана Франка «Захар Беркут» російською мовою. Іншого разу зачитував перші розділи своєї художньо-документальної повісті «Іван Франко» (16 листопада 1940 р.); свої поеми «Знайомій, незнайомій…», «Гутна», «Блєд на єзеру», «Водяник», «Рибалка з лиману» (1 березня 1941 р.); перероблені на драми повісті Івана Франка «Для домашнього огнища» (1 лютого 1941 р.) та «Основи суспільності» (22 лютого 1941 р.)[48].

Окрім цього на літературних вечорах у домі Івана Франка заслухувалися спогади про письменника Уляни Кравченко, Василя Якібʼюка (5 квітня 1941 р.), Кирила Трильовського, Ярослава Ярославенка (10 травня 1941 р.). Своїми враженнями від експедиції до родинного села Івана Франка ділилися студенти Львівського університету І. Бовденко та П. Шуліка (20 квітня 1941 р.). З науковими доповідями також виступали Юрій Стефаник на тему «Франко і Стефаник» (29 березня 1941 р.), Марія Струтинська – «Вчителі Івана Франка» (24 травня 1941 р.), викладач Харківського університету Юрій Бойко-Блохін – «Проблема романтичного в естетиці і творчому методі І. Франка» (19 червня 1941 р.).

Для школярів у школах та в Музеї запроваджено було лекції про життя і творчість Івана Франка, які супроводилися ілюстрованими зображеннями на епідіаскопі та скіоптиконі. Лекції проводили співробітники музею. У творчих планах директора Музею було також придбання фонографа та організація пересувних виставок[49].

Важливим аспектом музейної «філософії» Петра Франка була промоція музею по радіо, в кіно та в тогочасній пресі. На серйозність цієї ділянка роботи вказує хоча б той факт, що вона була виділена в окремий пункт у планах масово-популяризаційної діяльності Музею на 1940–1941 рр.[50] План праці наукових співробітників Музею передбачав написання двадцяти статей до тогочасної преси. Відтак про Музей Івана Франка у Львові, і до його офіційного відкриття, і після відкриття, регулярно зʼявлялися публікації у газетах і журналах, у яких розповідалося про життя і творчість Івана Франка, про найважливіші експонати Музею (дописувачами були М. Струтинська, І. Радловська)[51], про літературні вечірки та імпрези, які відбувалися у Музеї (про них писала О. Франко, дружина директора). Сам Петро Франко неодноразова виступав на радіо[52].

Фільмувало Петра Франка і телебачення. До сьогодні зберігся фрагмент (№5) німого відео з кіножурналу «Радянська Україна» від 18 грудня 1940 р. (оператори К. Богдан, О. Ємельянов, Г. Островський, І. Семененко), на якому Петро Франко показує відвідувачам Музею книги свого батька[53].

Звісно, у всіх цих текстах, які зʼявлялися у пресі чи звучали по радіо були обовʼязкові для тогочасної системи «вдячні» згадки про Країну Рад. Одначе важливим у них усе-таки було те, що Музей подавався як живий будинок живої людини. Ось фрагмент з допису «Відвідувачі в музеї Івана Франка» старшої наукової працівниці Марії Струтинської у журналі «Література і мистецтво» за 1941 р.:

«…Цей ясний Франків будинок у Львові. Давно замовк той голос, що луною відбивався об ті стіни, а потім стишений хворобою ще довго не вмовкав, борючись з небуттям. Давно прогомоніли кроки його бадьорої, а потім зламаної, а все-таки до останка впертої, мужньої ходи. ˂…˃
А оце тепер знову все ожило в цьому будинку, і усе, кожний куток, кожна річ, кожна деталь заговорили про нього. ˂…˃ …Він не вмер, він живе тут, у цьому будинку, знову встає на весь зріст і домінує над усім, як домінував за життя над своїм часом і над своїм оточенням.
До нього, до цього живого Франка [курсив мій. – Н. Т.], приходять вони в гості: рідкі уже давні знайомі, що заходили сюди і колись, і – десятки й сотні нових, які пізнають тут Франка таким, як він був: незламним у боротьбі, терплячим у горі, витривалим у праці аж до смерті»[54].

Прикметно також, що у тогочасних публікаціях неодноразово акцентувалося і на «відкритості» Музею Франка до своїх відвідувачів. І справді, навіть тоді, коли ще Музей був офіційно не відкритий, працівники проводили екскурсії для усіх, хто хотів побувати у гостях у Франка. До речі, серед перших шанованих гостей Музею був і приятель письменника академік А. Кримський, що приїхав до Львова з приводу виїзної сесії АН УРСР та 11 червня 1940 р. відвідав віллу та могилу Івана Франка на Личаківському цвинтарі[55]. Тоді він залишив у памʼятній книзі запис: «З великою радістю і з великою тугою відвідав будинок Івана Франка»[56].

7 серпня 1940 р. у Музеї побував і Юрій Шевельов, на той час доцент Харківського університету. Свої враження він також зафіксував у книзі відгуків:

«З трепетом, схиливши шанобливо голову, вступаєш до будинку, де творив невтомний каменяр українського демократичного слова. Велику справу роблять працівники музею. Шкода лише, що де в чому порушується той вигляд, який мало приміщення за життя Ів. Франка. Для чого, наприклад, переплановувати сад?»[57]

Іноді відгуки відвідувачів зʼявлялися також і у газетах. Так, з допису у районній газеті Д. Медяника довідуємося, що екскурсії у Музеї часом проводила і «маленька стара жінка», дружина Івана Франка – Ольга з Хоружинських[58].

Щоправда, часом через ті екскурсії матері Петро Франко як директор мав велику мороку, бо у хворобливому стані або й пориві відвертості Ольга Франко з Хоружинських могла різко в очі висловити усе, що думала, про радянську владу. «Декілька разів їй удалося наговорити визначним особам нового режиму “дєрзостєй”, від яких блід Петро Іванович»[59], – свідчила Марія Струтинська. Бувало, що вигадками нездорової уяви старенька страшила і самих співробітників музею. Так, у своїй біографічно-репортажній повісті «Буря над Львовом» М. Струтинська (відома також як письменниця під псевдо Віра Марська) описала випадок, коли Ольга Франко з Хоружинських, будучи не при собі, несподівано увійшла до кімнати, що в ній працювали співробітники Музею, і «таємничо» сказала: «Ви знаєте, що Симон Петлюра був нелеґальним сином Івана Франка? Запишіть це»[60]. Тоді її втихомирили і відвели до ліжка. Але напруги це додавало.

А те, що Музей був під пильним оком НКВС не було секретом ні для кого. «Совєтська влада спочатку прийняла була у відношенні до праці Музею тактику споглядання, а її експоненти, усякого роду партійні органи, не дуже перешкоджали нам у роботі, – згадувала Марія Струтинська. – Тоді у музеї були вироблені і зреалізовані перші експозиційні плани, що могли б, думаю, бути показані і в майбутньому національному музеї Івана Франка. Та ця ідилія, як і треба було сподіватися, скоро скінчилася. У Музеї наказано створити місцевком профспілки; туди стали навідуватися часто партійці, представники великих партійних органів, наші експозиції почали підпадати критиці і хутко, з весною 1941 р., до Музею приїхав з наркомату у Києві методист Музейництва. Він став розробляти тут нові експозиційні пляни згідно із “вченням Енгельса – Маркса – Сталіна”, що мали показати Франка велетнем у його молодих роках захоплення соціалізмом…»[61]. У ході таких і подібних перевірок з боку партійних органів чимало клопоту виникло і з портретами приятелів та знайомих Івана Франка, між якими музейники повісили портрет Михайла Грушевського чи ще когось з «ворогів народу».

Часто до Музею навідувалися і радянські журналісти-сексоти. Особливо серед них виділялися два євреї, Коллін та Зельман (їх навіть називали жартома спілкою «Коллі – Зельма»), що дуже активно співпрацювали з НКВС. Вони приїжджали до Музею на невеличкому ясно-червоному авто і протекційно та безапеляційно прямували одразу у фонди (доступ у які був лише за спеціальним дозволом директора!), безцеремонно вивідуючи у співробітників, хто над чим працює. Нерідко траплялось і так, що допитливий Коллін буквально витягав з рук чи з-під носа музейників папери, над якими вони працювали! Поспілкувавшись зі співробітниками, він потім ще довго нипав по експозиції Музею, розглядав нові і старі видання у вітринах, винюхував матеріал для своїх статей і для доносів. Шляхів пошуку інформації він знав багато. М. Струтинська згадувала:

«Він [Коллін. – Н. Т.] заявляв, наприклад, дружині директора, яка відмовляла йому права шниряти по музею:
“Ольга Федорівна, про ваш музей погане говорять”.
“А що саме?” – питалася холодно вона. – «Говоріть ясно».
“Кажуть, що у вас тут висить фото ворога народу, що книжки у вас якісь недозволені, що тут працюють петлюрівці”.
“Ви не турбуйтеся нашими фото та книжками, це річ Н[ародного] К[омісаріату] О[світи], якому ми підлягаємо. А що ще там кажуть – хіба варто це повторяти? От, про вас кажуть, наприклад, що ви покрали якісь автомашини, що їздите сюди й туди, торгуєте одягом. А хіба це правда?..”»[62].

Попри удаваний спокій дружини директора, ситуація усе ж не була такою спокійною. Напруга довкола музею та особи Петра Франка наростала. Особливо сильно це стало відчуватися уже у травні 1941 р.

1941 р. був ювілейним. Музей готувався святкувати 85-річчя з дня народження Івана Франка. При музеї Івана Франка у Львові у січні 1941 р. було утворено Ювілейний комітет, до складу якого увійшли усі члени Наукової Ради Музею (президентом комітету обрано К. Студинського)[63]. Памʼять Івана Франка з нагоди 25-х роковин його відходу у вічність 27 травня 1941 р. у Львові було вшановано урочистою академією, на яку зібралося близько 60 чоловік. Денис Лукіянович прочитав доповідь про роль Івана Франка у Видавничій спілці. Були промовці, співав університетський хор, декламувалася поезія. Наступного дня, 28 травня 1941 р., директор та працівники Музею поклали квіти до могили Івана Франка на Личаківському цвинтарі.

Як знаємо, ювілейні заходи планувалися не лише у Львові, а й у Києві. І тут тривожним сигналом стало те, що Урядовий ювілейний оргкомітет чомусь «забув» запросити Петра Франка на святкове засідання з нагоди роковин смерті його батька. «Чільні достойники стали оминати музей», – свідчила Марія Струтинська[64]. До того ж у цей час з Відня повернулася і старша донька Петра Франка Віра. У Відні вона навчалася на медичному факультеті, збирала метеріали про свого діда Івана Франка і мешкала у своєї тітки Анни Франко-Ключко[65]. І хоч Віра Франко мала дозвіл на виїзд, «енкаведе відвезло її до кордону автом», усе ж «її приїзд витворював довкола музею атмосферу недовір’я»[66]. Ситуація ставала напруженою. «Та Петро Іванович не думав здаватися. Він натискав на темпи праці в музеї, він створив біля нього Наукову Раду, він постачав статтями совєтську пресу і вимагав того самого від своїх наукових робітників. Він став вибирати з ранніх творів батька антирелігійні моменти, щоб написати працю про безбожництво Івана Франка… І атмосфера поволі наче рідшала», – згадувала Марія Струтинська[67].

Франкіана Петра Франка періоду його директорування у Музеї позначена впливом і вимогами радянської системи. У фондах Музею Івана Франка у Львові збереглася низка його рукописів та авторизованих машинописів. Окрім згадуваних уже текстів «[Історія музею Івана Франка у Львові]»[68], «Святошне відкриття Музею Івана Франка у Львові»[69], «Музей Ивана Франко во Львове»[70], віднаходимо також статті «Ще кілька слів про нахідку драм Івана Франка» (датований 9 липня 1940 р. у співавторстві з І. Радловською)[71], «Франко для народу – народ для Франка» (4 серпня 1940 р.)[72], «Иван Франко»[73], «Антирелігійні погляди в творах Івана Франка»[74], «Франко в поклін Шевченкові» (15 березня 1941 р.)[75], «Країна Рад любить і шанує своїх кращих синів» (14 травня 1941 р.)[76], «Іван Франко і його родинне село» (8 червня 1941 р.)[77]. Усі вони тією чи іншою мірою є даниною часові та тоталітарному режимові сталінської доби.

Але і у них зустрічаємо живі і цікаві моменти, які міг розповісти про свого батька лише син. Так, у тексті «[Історія музею Івана Франка у Львові]» Петра Франка йдеться не лише про першу експозицію Музею Івана Франка у Львові, а й натрапляємо на цінний спогад про те, як письменник з дітьми садив сад:

«Коли І. Франка почав будувати тую свою хату – кругом було порожнє місце, якщо не числити кілька дерев, що росли де попало та з яких більшість треба було викорчувати. Ми, діти, розчистили місце, обладнали шкарпиі за проводом Батька пішли до садівників купувати дерева. Батько вибирав, а ми жвавенько ладували дерева на плечі і в тріумфальнім поході принесли до хати. Тут батько з нами покопав чималі ямки ми накидали туди трісок, усяких відпадків і батько засадив біля двох десятків яблук, слив, два волоські горіхи, з них один цеї зими замерз і ледви чи відновиться. Поміж великі дерева ми засадили порічки червоні, білі та чорні, агрест, малину та всякі квіти.
Коли ми засаджували маленькі щепи, я запитав Батька, коли будуть яблука.
– За яких п’ять-шість років, – відповів Батько.
– О, так довго чекати! – сказав я.
– Ні, чекати не треба, – пожартував Батько. – Вони все одно виростуть»[78].

У листі-спогаді до школярів від 20 червня 1940 р. Петро Франко оповідав історію шевця Яворського, у якого сімʼя Франків шила взуття[79]. Цінною для сучасного франкознавства є і одна з останніх статей Петра Франка «Іван Франко і його родинне село», у якій син звертав увагу на вплив Нагуєвич як родинного села письменника на формування його особистості, говорив про улюблені заняття свого батька, акцентував на його великій працездатності:

«Іван Франко умів безмірно заглиблюватися у роботу. Коли працював, доти не помічав, що коло нього діється. До обіду та вечері треба було кликати Івана Франка майже силоміць. Звичайно відповідав “Зараз” і писав дальше. Часто діти мусіли бігти брати батька і тягнути до стола, де вже вистигав росіл»[80].

Такими і схожими мемуарними свідченнями часом ділився Петро Франко і з відвідувачами Музею. Одначе рука внутрішнього цензора завжди стримувала його. Не все міг розповісти на публіку.

У 1940–1941 рр. він активно працював над перекладами творів Івана Франка польською та російською мовами. Перекладав польською мовою та готував до руку поеми Івана Франка «Іван Вишенський» (28 вересня 1940 р.)[81], «Лис Микита»[82], «Мойсей», оповідання «Ріпник» (у першій редакції)[83]. Художник Іван Косинін навіть намалював обкладинку до перекладу поеми «Іван Вишенський», одначе видання так і не побачило світу. Здійснив переклади російською мовою художньої прози Івана Франка. Так, переклади Петра Франка повісті «Захар Беркут»[84], оповідань «Малий Мирон»[85], «Панщизняний хліб»[86], «Сам собі винен»[87], казки «Старе добро забувається»[88] збереглися у фондах Музею Івана Франка у Львові.

Незавершеною залишилася художньо-документальна повість Петра Франка про дитячі та юнацькі роки життя свого батька «Іван Франко»[89], що була однією з перших спроб змалювання образу письменника у художній літературі. У цей час також Петро Франко переробляв на драми повісті Івана Франка «Для домашнього огнища» та «Основи суспільності», перекладав російською свою драму за текстом повісті Івана Франка «Борислав сміється».

Окремо слід згадати також і його працю над кіносценарієм до фільму «Борислав сміється». 10 листопада 1939 р. у статті Н. Большакова «Советская кинематография в 1940 году», що вийшла у всесоюзній газеті «Правда» сповіщалося про те, що радянський кінематограф планує екранізувати повість Івана Франка «Борислав сміється»[90]. Сценарій цього кінофільму написав Петро Франко у співавторстві з українським радянським письменником Юрієм Дольд-Михайликом (1903–1966). У червні 1940 р. роботу над сценарієм було закінчено[91]. В основу його покладено Бориславський цикл Івана Франка (окрім повісті «Борислав сміється», використано також сюжетні ходи з повісті «Боа констріктор», оповідань «Навернений грішник», «Яць Зелепуга» та ін.). 1941 р. на Київській кіностудії художніх фільмів режисер Віталій Кучвальський розпочав зйомки. Було «пороблено численні фотознимки краєвидів і типів у Бориславі і Дрогобичі, але наслідком воєнних подій праця коло створення монументального фільму не була доведена до кінця», – свідчив дослідник бориславського циклу та брат Петра Тарас Франко[92]. Семен Свашенко виконував роль Прийдеволі, Йосип Гірняк знімався у ролі Василя Півторака[93]. Фільм було відзнято майже до половини, але з початком Другої світової війни робота призупинилася. «Зняті матеріали, негативи, копії тощо не входили до списку цінностей студії, що підлягали евакуації. ˂…˃ усе, що не вивозилось, співробітники студії потопили в Дніпрі, аби не залишити ворогові. ˂…˃ від звукової постановки «Борислав сміється» не залишилось жодних слідів ні в спеціальній літературі, ні в сховищах фільмофонду»[94]. У повоєнні роки робота над фільмом не відновлювалася.

***

Одначе, незважаючи на ці прорадянськи марковані тексти, усе ж Петрові Франкові не довіряли…

Відтак 22 червня 1941 р., з початком радянсько-німецької війни, до будинку, у якому мешкав Петро Франко (вул. І. Франка, 2) прийшов «охоронець у кашкеті із синім верхом» (характерний елемент уніформи органів держбезпеки, зокрема військ НКВС)[95] і протягом тижня стежив за кожним його кроком[96]. Від 25 червня 1941 р. згідно з наказом Петра Франка як директора у Музеї Івана Франка було запроваджено нічні чергування[97]. А вже у суботу, 28 червня 1941 р., саме у день його народин, об 11.00 під приводом евакуації його арештували і вивезли зі Львова[98]… Слід Петра Франка загубився на довгі роки…