«Єдина донька відомого батька» – лекція про Анну Франко-Ключко

З нагоди 130-ї річниці від дня народження дочки Івана Франка – Анни Франко-Ключко 12 серпня в Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі» відбулася лекція «Єдина донька відомого батька». Для великої групи відвідувачів її провела науковий співробітник музею Любов Плюйко. Вона, зокрема, розповіла, що дівчинку, яка з’явилась на світ 9 серпня 1892 р., два дні після християнського свята Успіння праведної Анни, назвали Анною, вдома ж її часто кликали «Гандзею», «Гандзунею», «Гандзусею». Саме цю дату народження вказано у виписці з метричних книг про дітей Івана Франка.

Ось дитячі спомини про батька: «…одної ночі заболів у мене зуб. Я пробудилася з плачем, до мене прийшла мама, взяла мене на руки і понесла в татову кімнату. Тато сидів при столі і писав. На столі стояла лямпа з зеленим абажуром і кидала лагідне світло на папери розкидані на столі, на його схилене над столом лице. Почувши мій плач, він відклав перо і взяв мене на руки. Зараз передо мною опинилася книжка з золотими обкладинками. Тато показував мені чарівні малюнки, пояснював їх і оповідав про них веселі речі, так що моє личко випогодилось, сльози перестали капати, я почала сміятися, забувши про зуб. Ще до того поміг цукерок у золотистім папері, що його тато витягнув з шухляди. Я затиснула цукерок в кулачок, бо їсти його не сміла, щоб зуб знов не розболівся, схилила голову на груди тата й щаслива, заснула».

Зростала Гандзя жвавою, енергійною, рухливою та допитливою, як і її старші брати. Гарне враження справила малолітня Ганнуся на Лесю Українку, яка в листі до Івана Франка від 2 березня 1895 р. назвала її «гречною дівчинкою» та «милою дитиною». Дитинство минало на лоні природи, адже родина письменника любила мандрувати лісовими околицями Львова, а на літо завжди виїздила до мальовничих прикарпатських сіл (Нагуєвич, Голобутова, Довгополя, Завадова, Косова, Криворівні, Жабйого, Буркуту та ін.). З особливою теплотою згадувала Анна ті приємні й пізнавальні прогулянки, коли можна було бігти босоніж польовими стежками, а в лісі заворожено слухати захопливі розповіді батька про квіти, трави й звірят. Як і всі Франчата, стійко переносила дитячі хвороби, бешкетувала й понад усе любила слухати батькові казки.

До школи, а потім і учительської семінарії Гандзя ходила охоче. Щоправда, перший досвід шкільного навчання, пов’язаний із польськомовною школою Марії Магдалини, що знаходилась на вул. Крижовій у кількох кроках від дому Франків, був негативний. Врешті її віддали до приватної української школи для дівчат ім. Т. Шевченка Руського педагогічного товариства.

А вчителями Франкової доньки були постаті далеко не пересічні. Це й визначні жіночі діячки краю, як-от, Осипа Паньківська, Олена Бережницька, а також такі знакові для української культури постаті, як, скажімо, Василь Пачовський, Степан Томашівський, Володимир Коцовський, Осип Маковей, Степан Рудницький, Іван Боберський та ін. Тож не випадково виділова дівоча школа імені Шевченка та заснована при ній 1903 р. Учительська семінарія були важливими осередками національно-патріотичного виховання української молоді. 

По закінченні учительської семінарії Анна працювала урядником у страхово-кредитному товаристві «Дністер», а також відвідувала курси медсестер, які провадив Євген Озаркевич.

Олександра Ігнатович, рідна сестра матері, запросила небогу до себе в гості на кілька місяців. Анна без вагань погодилась. Тож протягом червня 1914 р. Анна Франко гостює в маєтку Ігнатовичів у с. Плютенці біля Білої Церкви. З початком Першої світової війни у липні 1914 р. перебирається до Києва, де працює сестрою милосердя в місцевому госпіталі.

Як твердить Роман Горак, Анна Франко довідалася про смерть батька «на роботі з преси» Сама ж вона писала: «Це був 1916 рік. Я якраз була тоді в шпиталі при праці, як до мене прийшов Микола Вороний і приніс мені телеграму зі Львова. Кругом пів світу, через Рим, Константинопіль, Москву – три місяці йшла до Києва та телеграма, що принесла мені трагічну вістку про смерть мого Батька. Невпинний біль стискав моє серце, я ридала днями й ночами. Я не могла собі простити, що не виконала мого обов’язку доньки й не поїхала до батька. Цей жаль залишився в моєму серці на все життя»

У першу річницю смерті Івана Франка, навесні 1917 р., панахиду по ньому в Києві на прохання доньки поета відправив Митрополит Андрей Шептицький. Могилу батька у Львові, що на Личаківському цвинтарі, Анна відвідала того-таки 1917 р., після чого знову повернулась до Києва.

У столиці вона, окрім праці в шпиталі, долучилася до харитативної (допомогової) діяльності українським арештантам, яку провадили її дядько Володимир Ігнатович та Євген Чикаленко. Невдовзі заступник голови Центральної Ради Володимир Винниченко запропонував їй роботу в одному з міністерств. Обрала міністерство внутрішніх справ. Входила до складу ревізійних органів Українського центрального Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни при УЦР. Анна провадила курси української мови для вояків та неграмотних громадян. Водночас відвідувала вечірні лекції у Київському університеті і, як колись і її батько, брала активну участь у громадському житті України. Доньку Івана Франка часто бачили на маніфестаціях, мітингах на підтримку соборності та незалежності держави.

У січні 1919 р. Анна Франко виїхала до Берліна з Місією Червоного Хреста для допомоги українським полоненим. Там вийшла заміж за лікаря Петра Ключка (1891–1948). Протягом 1921–1939 рр. жила у с. Довге на Закарпатті (тодішня Чехословаччина; нині Іршавський район Закарпатської області). Подружжя мало двоє синів – Тараса (1920 –15. VІІІ. 1983) і Мирона (26. ІІ. 1922–12. ІХ. 2004). Із Чехословаччини Анна часто приїжджала до Львова провідувати маму. 1933 р. була на відкритті пам’ятника на могилі І. Франка на Личаківському цвинтарі.

1939 р. переїхала зі сім’єю до Відня. У Відні 1945 р. енкаведисти арештували Петра Ключка нібито за співпрацю з нацистами і перевели до Львівської пересильної тюрми. Анна особисто клопотала за визволення чоловіка з в’язниці. І лише на хвилі святкування ювілею Івана Франка у 1946 р. їй вдалося звільнити Петра Ключка, який, після жорстоких тюремних тортур, із підірваним здоров’ям прожив уже недовго.

1946 р. з родиною переїхала до Зальцбурґа, а 1948 р. (після смерті чоловіка) – до Торонто (Канада). В Канаді працювала медсестрою. Діяльною була і в культурно-суспільному житті українських емігрантів, часто виступала з доповідями, брала участь у різноманітних виставках, конференціях, зустрічах з громадськістю, публікувалась у діаспорних виданнях. Націоналістичні погляди Анни, її активна громадська позиція, участь у культурно-просвітницькій діяльності Комітету українців Канади позначились на тому, що спецслужби СРСР не дозволили приїхати їй і на столітній ювілей Івана Франка, що відбувався 1956 р. в Україні.

Починаючи з 1956 р. Анна стала помітною постаттю українського культурного руху Канади. У липні ювілейного року вона – учасник Франківського конґресу в Торонто, у вересні її запрошують з доповіддю до Рочестера, у листопаді – до Вінніпеґа, у грудні – до Монреаля. Окрім виступів, допомагала організовувати виставки, знайомила канадських читачів із виданнями та рукописами свого батька. Зокрема, в інформаційних повідомленнях того часу значилося, що у Вінніпезі відбулася святочна академія та виставка з нагоди століття з дня народження Франка, на якій було представлено, «крім знаних видань, рідкісні видання, рукописи поета, фотокопії та інші цінні матеріали з колекції пані А. Франко-Ключко».

Аж у 1967 і 1971 роках приїздила в Україну. Померла 24 квітня 1988 року в Торонто.

З матеріалів Наталії Тихолоз «Бранка ностальгії (Анна Франко-Ключко: повернення)»