Біографічний дискус. Марія Вальо – в ДІКЗ «Нагуєвичі»

16 червня, в Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі» науковий співробітник музею Галина Топільницька провела справжнє знайомство біографією нашої землячки, подруги внучки Івана Франка – Зеновії, Марією Вальо.

Марія Андріївна Вальо не потребує якогось спеціального представлення. У Львові її знають як довгорічного працівника Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, в Україні і за її межами – як визначного вченого-бібліографознавця, зокрема глибокого дослідника бібліографічної спадщини Івана Франка…

Марія Андріївна Вальо – бібліограф, літературо- та бібліографознавець. Кандидат філологічних наук, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові народилася 16 червня 1925 р. в місті Бориславі.

У родині Валів – укранськість плекалася насамперед за рахунок домашнього читання. Мама Розалія багато читала, передплачувала «Дзвіночок». Зимовими вечорами палилася нафтова лампа – старша сестра сиділа під лампою і гафтувала – а хтось один, наприклад, брат Юрко, читав, а Марійка з молодшою сестрою слухали – при Швейкові сміялися, а при «В неділю рано зілля копала», – плакали . «Малого кобзаря» знали напам’ять і декламували. Була в Бані «Просвіта», яку очолювала пані Озаркевичева , були національні свята, гаївки і щедрівки під церквою…

У 5-й клас Марійка Вальо пішла у середню школу «На колонії» (назва ще одного бориславського передмістя). Саме у цій школі, десь у 1935-му, вона вперше почула від учительки руської мови: дівчатка, то неправда, що ми є русини, ми є українці. Правда, вчитися стало важче. Марійчині знання тут оцінили здебільшого на посередньо. То був шок, який змусив її по-справжньому взятися за науку. З власної ініціативи, наприклад, вивчила усі дати, правління усіх польських королів, бо дуже не любила історію. «Пригадую, як до мами заходила одна знайома, що вміла ворожити на картах. І я до неї з такою надією: пані, чи буду я знати назавтра польську історію? – Як вивчиш, то будеш знати, – відповіла вона». Підручників з історії не було. Улюбленим предметом була література: українська і польська. Читала Шекспіра, «Трендовату» Гелени Мнішек. Був дуже гарний підручник з української літератури, що його робив Антін Крушельницький, і були підручники польською мовою – з польської літератури, з математики, географії, «Природа»…

В кінці 7-го, випускного, класу до школи прибула соціологічна комісія зі Львівського університету, яка провела тестування учнів у рамках цих предметів. Результат був несподіваний: тільки дві дівчинки – полька Баб’яківна і українка Вальо – мають підготовку, достатню для того, щоб вчитися далі, в гімназії. «То був якийсь вираз справедливості – бо вони йшли незалежно від національності – значить я вже тоді щось трохи знала».

Правда, вдома не дуже втішилися з такої перспективи. Щоби вчитися в українській гімназії в Дрогобичі (у Бориславі була тільки польська), треба було платити за «станцію», себто квартиру. Батько був без роботи. Мама – в розпачі: де взяти 25 злотих місячно?! Чи не простіше стати Марійці фризієркою , як гадалося, бо ж мала такі пальчики й усіх чесала?

Одного дня мама приходить з городу:

– Марійко, то ти будеш вчитися чи не будеш вчитися?

– Мамцю, я буду вчитися! Буду!

– Твоє щастя – 15 злотих дає гміна…

Як прийшла поступати в Дрогобицьку гімназію, то зробила добре враження, бо знала «Малий кобзар» напам’ять. «Мене взяв за руку професор Байрак, а мама в кутику стояла – привів до мами: маєте свою дочку, буде в нас вчитися. І дуже гарно до мене ставилися, весь час. Такі інтелігентні вчителі були, доброзичливі. Доля в мене була така, що зустрічала гарних людей». У 1938-1944 роках. навчалася в Дрогобицькій приватній гімназії Українського педагогічного товариства «Рідна школа».

Марія уміла працювати. Як приходила додому з гімназії о 6-й вечора, сідала – вчила латину, німецьку, все то було невідоме для неї. А згодом стала ще й інструктором у дівчачій бурсі (гуртожитку) і допомагала з цих предметів іншим, – за це мешкала там безоплатно.

У 1942-му до відновленої гімназії запросили тільки 5 відсотків дівчат, і серед них – Марійку Вальо. Вона палко відгукнулася на це запрошення, пішки пішла до Дрогобича. ..

Середню освіту здобула у школі №1 у Бориславі. Закінчила Львівський державний університет ім. І. Франка. Працювала у відділі української літератури Інституту суспільних наук АН УРСР, нині – Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, старшим науковим співробітником під керівництвом академіків АН УРСР Михайла Возняка та доктора філологічних наук Степана Щурата. 1962 року у Львівському державному університеті ім. І. Франка захистила кандидатську дисертацію «Творчість Ірини Вільде».

Зі статті Уляни Єдлінської, подруги Марії Вальо та Зеновії Франко

У 1972 р. доходила до завершення велика колективна робота відділу «Історія українського літературознавства», що охоплювала розвиток літературної теорії, критики та історії літератури від часів Київської Русі до 70-тих років XX ст. Але робота залишилась незакінченою. Під кінець року відділ як «суцільно націоналістичний» був ліквідований, між іншим, за доносом однієї із співробітниць відділу. Декілька осіб було звільнено на чолі з керівником відділу Степаном Щуратом.

І тому Марія Андріївна, переступивши цей життєвий поріг, щасливо опинилась у відділі бібліографії Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Це, без сумніву, супроводилося нелегкими душевними переживаннями, зміною напрямів наукової роботи.

Настали роки посиленої реакції, а для Марії – нав’язування «політично важливої» тематики. Запропонована до видання повна бібліографія творів Ірини Вільде від 1926 р. з її передмовою пройшла на вченій раді в обсязі тільки від 1939 р., без вступної статті письменниці. Постанову про обмеження доступу до преси Марія Андріївна обходила, вишукуючи несподівані можливості для друку рецензій, оглядів бібліографічних матеріалів та максимально використовуючи сторінки наукових збірників бібліотеки. Далі радо друкує її «Жовтень». Сама або у співавторстві видає бібліографічні покажчики: «Марія Мольнар- Мунсяк» (1983), Григорій Нудьга (1987), Степан Щурат (1988), Дмитро Павличко (1989). Незмінний учасник науково-практичних конференцій і семінарів, Марія Андріївна стає головою Товариства любителів Книги, яке було засновано у бібліотеці в кінці сімдесятих. Під її керівництвом став працювати науково-теоретичний семінар з питань книгознавства, який упродовж понад десяти років збирав численну авдиторію зацікавлених. Важливим етапом роботи була участь Марії Андріївни у п’ятитомному виданні Інституту літератури ім. Т.Шевченка в Києві «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті». Марія Андріївна виконала бібліографічну частину, що входила у четвертий том праці (с.133-269). Досвід роботи був узагальнений у доповіді про теоретичні проблеми славістичної бібліографії на IX Міжнародному з’їзді комітетів славістів у 1983 році. Ця праця становить важливу позицію в українській славістиці і є предметом постійного використання в науці.

Творчого злету набирає діяльність Марії Андріївни в умовах незалежності України. Дев’яності роки мають своє обличчя. Крім звичайних статей на актуальні події книжкової бібліографії, появляється новий вид праць – тематичні збірники, для яких Марія Андріївна підбирає матеріал, упорядковує його, пише дотичні передмови, коментарі. Перший виходить у 1990 році – «Вільде Ірина. Незбагненне серце». Це збірка ранніх, неопублікованих у радянський час творів письменниці. У 1993 р. вийшов збірник «Подорожі в українські Карпати», що охоплював кращі зразки цього жанру XIX – початку XX ст.: Я. Головацького «Подорож по Галицькій і Угорській Русі», описана в листах до приятеля чеською мовою (переклад М. Деркач), статті іноземних подорожників у перекладах з польської та німецької мов, мандрівка української молоді за часів І.Франка, К. Устіяновича, публікована в «Ділі». Ґрунтовна передмова до видання – це теоретичний нарис про подорожню літературу.

Яскраве продовження цієї тематики проявилося у статтях і збірниках, присвячених діяльності видатного подорожника, австрійського вченого французького походження Бальтазара Гакета, професора Львівського університету (1787 – 1805), автора чотиритомної праці німецькою мовою про подорож у Північні Карпати у 1788-1795 рр. і на Південь України (Крим, Запоріжжя) у 1797 р.

У 90-тих рр. Марія Андріївна писала ще про австрійського письменника Захера-Мазоха і Україну, про феномена української видавничої справи Якова Оренштайна. Багато старань і теплоти виявили статті і збірник, присвячений «Жриці доброти», відомій дослідниці життя і творчості Лесі Українки та архіву Івана Франка – Марті Деркач.

Із дальшої багатої творчої біографії особливо виділяється збірник «Зеновія Франко (1925-1991). Статті, спогади, матеріали. Львів 2003. 368 с.» та праця «Іван Франко. Бібліографічна спадщина: Збірник вибраних праць і матеріалів. Львів, 2008. 730 с.». Перший з них – це реалізація ідей тих численних, що не могли миритися з тим, щоб у пам’яті майбутніх поколінь Зеня Франко увійшла брутально скомпрометованою тоталітарним режимом, без слова на захист її честі. Вона особлива знакова фігура нашої трагічної національної доби пізнього тоталітаризму, із запланованою для онуки Франка окремої ролі. Насправді вона всім єством віддана національній ідеї, закладеній в особливий генетичний код. Пройшла своє життя з його духа печаттю.

Друга праця – це перша у франкознавстві спроба показати багатющу різножанрову бібліографічну спадщину національного Пророка як вияв його феноменальної ерудиції. Це показано на прикладах творів письменника різних жанрів.

Основні праці Марії Вальо присвячені розвитку літературно-наукової думки України кінця XVIII – початку  XIX ст., української літератури і науки в Західній Україні, історичним жанрам української прози та драматургії, історії українського театру. Окремим напрямом діяльності були її дослідження в галузі славістики: славістичної бібліографії під кутом зору відображення в ній літературної україніки, зв’язків української літератури з літературами зарубіжних слов’янських країн, розвитку української літератури у загальнослов’янському літературному контексті. Марія Андріївна Вальо – це яскравий приклад життя і діяльності обдарованого українського науковця, широко відомого в Україні і поза її межами літературознавця і бібліографа періоду історичної зміни двох суспільних систем на зламі двох століть – XX і XXI.