Екскурс в минуле «Людмила Старицька-Черняхівська та Іван Франко» (до 155-річчя від дня її народження)

В Державному історико-культурному заповідну «Нагуєвичі» відбувся екскурс в минуле «Людмила Старицька-Черняхівська та Іван Франко», приурочений 155-річчю від дня її народження. Підготувала та провела захід для юних відвідувачів музею наукова співробітниця музею Ірина Сопотницька. Процитуємо її розповідь: «Людмила Старицька-Черняхівська (1868–1941), донька письменника Михайла Старицького, талановита українська поетеса, прозаїк, драматург, перекладач, театральний і літературний критик та активна громадська діячка. У найповнішому на сьогодні виданні спогадів про письменника (Львів, 1997) фігурує тільки згадка Франкової доньки А. Франко-Ключко в її спогадах «Іван Франко та його родина» про те, що, будучи в Києві з червня 1914 року, вона познайомилася з Л. Старицькою-Черняхівською в Українському клубі. 

Цей осередок  після перейменування на літературно-мистецький клуб «Родина» згодом, по смерті М. Лисенка (1912) очолила, Л. Старицька-Черняхівська. Жодних згадок про взаємини письменниці із самим І. Франком, її мемуарну франкіану навіть у примітках до цих спогадів немає. А тим часом Людмила Старицька-Черняхівська є авторкою мемуарів не тільки про корифеїв української сцени, не лише про своїх родичів та близьких друзів М. Старицького, М. Лисенка, В. Самійленка, Лесю Українку, а й про Івана Франка. В архіві музею М. Старицького, що входить до складу Музею видатних діячів української культури, збереглися три рукописні варіанти цих споминів – «Ів. Франко (Спогади)», «Про Франка» та «Уривки спогадів про І. Франка». Усі вони майже ідентичні за змістом, проте останній має деякі відмінності у стилі викладу та окремих деталях.

Перший автограф Л. Старицької-Черняхівської («Ів. Франко (Спогади)»), записаний олівцем на сторінках шкільного зошита, фактично є чернеткою двох останніх текстів. Чернетку споминів написано не раніше 1925 року й не пізніше травня 1940 року Л. Герасимчук гадає, що цей текст створено близько 1940 року, – тоді ж, коли й більшість мемуарних есеїв письменниці. Найповнішими серед спогадів Л. Старицької-Черняхівської і, до речі, єдиними датованими є «Уривки спогадів про І. Франка» (написані 26 травня 1940 року).

З Іваном Франком доля звела Людмилу Старицьку-Черняхівську ще в ранній юності. «…Між моїми батьками і д-ром Франком були вже здавна хороші і досить близькі відносини», – писала вона у своїх спогадах про письменника . За твердженням мемуаристки, знайомство її батьків з І. Франком відбулося по дорозі М. Старицького на лікування до Марієнбаду (Чехія). Найімовірніше, це могло трапитися у Львові, де зазвичай зупинялися українці з Наддніпрянщини, їдучи за кордон. Уперше майбутня літераторка побачила І. Франка, який невдовзі став одним з першорядних талантів в українській літературі, у травні 1886 року в Києві, коли він брав шлюб з Ольгою Хоружинською. Тоді «Людя» (як її нерідко називали в родині) була 18-річною дівчиною, тож невипадково власне факт весілля Франків їй запам’ятався найбільше. Якщо вірити спогадам Л. Старицької-Черняхівської, виїзд до церкви відбувся саме з помешкання Старицьких. Ця сцена сповнена колоритних деталей: «Коли Франко вскочив в екіпаж, – як зараз бачу його обличчя і веселу усмішку, коні рушили і почали чомусь бити. «Погана ознака», – зашепотіли навколо няньки й господині. Франко озирнувсь, підніс капелюха і усміхнувся жіноцтву. Зникли коні і екіпаж» Виникає питання: чому, скажімо, І. Франко виїздив до шлюбу від Старицьких, адже, будучи того разу в Києві, він зупинявся у Сергія Киричинського в закладі «Штучних мінеральних вод», нині Маріїнський парк. «Як зараз пам’ятаю Франка, – писала Л. Старицька-Черняхівська на схилі літ, – молодого, веселого, з вогненним волоссям і в урочистому, святковому вбранні». Щоправда, згадки мемуаристки про цю першу зустріч із І. Франком дуже уривчасті, майже не охоплюють громадського аспекту другого й останнього в житті письменника легального перебування в Києві. Поряд із цим у спогадах Л. Старицької-Черняхівської знаходимо цікаві відомості щодо сприйняття й способів поширення Франкових творів на Східній Україні у другій половині 1880–1890-х роках.

Мемуаристка, зокрема згадує, що М. Старицький захоплено сприймав твори І. Франка й любив їх декламувати, особливо вірш «Якби знав я чари…» (у спогадах названі «Коли б мав я чари, що спиняють хмари»). Друга зустріч Л. Старицької-Черняхівської з І. Франком, за її спогадами, відбулася у Львові влітку 1899 року, де вона зупинилася на кілька днів, прямуючи разом із чоловіком Олександром Черняхівським у закордонну подорож до Відня, а згодом до Італії. Письменниця зафіксувала у спогадах свої перші свідомі враження від постаті І. Франка, що його побачила тоді в приміщенні НТШ: « Одразу ж притягла увагу одна постать: середня на зріст людина, – велика голова, вогненне волосся і надзвичайно гарне чоло і мовлячі очі, – найголовніше в обличчі то було чоло і очі, високе, біле, думне чоло, сказати б классичньої форми і ясні очі, пильний, гострий погляд, вираз наполегливости і енергії в тісно зімкнутих вустах». До цього психологічного портрета письменника Л. Старицька-Черняхівська додала враження, що І. Франко на неї справив своєю різнобічною ерудованістю: « В розмові він опановував всіма, – тонкий аналіз, розуміння подій, влучне, дотепне слово. Живий Франко – то була жива енциклопедія. Розмова звичайно точилася круг наших громадсько-політично-літературних справ. Обізнаности Франковій можна було дивуватись, він не був людиною обмеженою студіюванням однієї наукової дисципліни, він як діамант розсипав геть навколо проміння свого таланту і знання. Ця перша моя зустріч з Франком залишила в душі глибоке враження, – радість, що серед наших колег маємо таку видатну індивідуальність».

У наступному листі до письменника (від 16 грудня 1901 року) Л. Старицька-Черняхівська подала докладні відомості про походження, життя й твори М. Старицького. «…Ближчі звістки про те життя і рівночасно про те становище, яке в ту пору займав наш автор серед київської української громади», що їх надіслала Л. Старицька-Черняхівська, І. Франко використав у своїй статті «Михайло П. Старицький» цитуючи місцями (часом досить розлого) уривки її листа. Не шкодувала письменниця слів подяки І. Франкові за цей шляхетний вчинок і пізніше. У листі, написаному невдовзі по смерті М. Старицького, Л. Старицька-Черняхівська зізналася Франкові, що його стаття про батька була однією з найкращих хвилин його життя: «Такою теплою росою скропила вона єго недуже серце. Вона натхнула єму бажання до творчости, натхнула віру в свої сили. Під впливом її і почав він збирати свої вірші, уложив цілий том. Ще за кілька днів до смерти написав він вже олівцем останні свої вірші, такі безнадійно сумні… І згадуючи це все, я не можу втриматись, високоповажний і дорогий пане Франко, щоб не висловити Вам ще раз свою гарячу подяку за те, що Ви подарували моєму бідному татуні кілька таких радісних і теплих днів». І далі поетично підсумувала вагомість Франкової підтримки: «Коли є в цім світі хоть що-небудь тривале, хоч що-небудь варте того, щоб спинити на нему свій погляд – це ті дні радости і єднання духа, які може подарувати  чоловік чоловіку, – Ви подарували їх моєму батькові, такому бідному на ласки».  Усього збереглося чотири листи Л. Старицької-Черняхівської до І. Франка за 1901–1904 роки. Також Л. Старицька-Черняхівська відгукнулася низкою рецензій на твори І. Франка, зокрема на третє видання драми «Украдене щастя» , друге видання поетичної збірки «Зів’яле листя»  та поему «Панські жарти» . Вона пильно стежила за публікаціями І. Франка в «Літературно-науковому віснику», що, за її словами, регулярно надходив на Східну Україну. Третя й остання зустріч Л. Старицької-Черняхівської з І. Франком відбулася в Києві у квітні 1909 року на похороні батька Лесі Українки Петра Косача в будинку по вул. Маріїнсько-Благовіщенській, 97 (нині Саксаганського). «…Та зустрічь, – писала мемуаристка, – була така сумна, що й зараз, як згадаю, жалем стискується серце. В господі правили панахиду, зібралися товариші-друзі. Сумні слова, сумні співи, жовтий світ свічок… і тиша… і враз я почула десь в передпокою тяжке ридання, болюче, рвуче. Я поглянула в передпокій, – середнього зросту людина, стояв він, притулившись до стіни, недбало був одягнений, плакав, і сльози якось не крапали, а просто бігли по обличчю; ось він добув з кишені хустку, щоб отерти сльози, і якось дивно добув… кулаки йому були стиснуті…» . Тогочасний портрет письменника в рецепції Л. Старицької-Черняхівської та й багатьох інших його знайомих-киян, що ледве його тоді впізнали, виглядав кардинально інакше, порівняно з попередніми приїздами: «Не той Франко, що сяяв діамантом розуму. Нужденна, сухорлява людина, він наче зменьшився й на зріст, очі згаслі, червоні від сліз, одно лише те високе, думне чоло залишалося таким, як і було. Франко заговорив, і одразу страшна трагедія стала всім на очі. Не менш вагому роль відіграв І. Франко у творчій долі самої Л. Старицької-Черняхівської як видавець її оригінальних творів і перекладів на сторінках друкованих видань».