Марія Шутко провела урок-розповідь про Ірину Вільде до дня її народження

В Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі» відбувся урок-розповідь про Ірину Вільде. Біля криниці, в садибі Івана Франка, юні відвідувачі музею почули цікаву розповідь від наукової співробітниці музею Марії Шутко про життя і творчість талановитої письменниці з трагічною долею.

Справжнє ім’я Ірини Вільде – Дарина Макогон. Вона народилася 5 травня 1907 року на Буковині. Батько дівчини, Дмитро Макогон, письменник і народний учитель, першим познайомив доньку зі світом літератури.

Восени 1918 року Буковина потрапила під окупацію Румунії. Щоб урятуватися від переслідувань, сім’я виїхала у 1923 році до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Дарина здобувала освіту у гімназії Українського педагогічного товариства. У цей період дівчина відкриває в собі талант до писання. Дослідниця її творчості Марія Вальо стверджує, що перше оповідання Дарини під назвою «Марічка» побачило світ на сторінках тижневика «Український голос» у Перемишлі 1926 року.

Далі навчання продовжилося у Львівському університеті. Була активісткою студентських гуртків україністів, на яких обговорювали теми літератури і мови, а також презентували власні твори.

У 1930 році під час пацифікації – репресій з боку поляків проти українського цивільного населення Східної Галичини, які супроводжувалась масовими арештами, побиттям та вбивствами людей, а також закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині – Дарину не допустили до сесії. Через те вона вимушено кинула університет і повернулася до Станіслава. Влаштувалася вчителькою у місцеву школу, періодично дописувала до часописів. Того ж року було надруковано її перше оповідання «Поема життя».

У 1932-му переїхала до Коломиї і влаштувалася до редакції журналу «Жіноча доля». Тут вона пропрацювала шість років. За цей період із-під її пера вийшло багато художніх творів. Влаштувала і особисте життя, вийшовши заміж. Її обранцем став Євген Полотнюк.

1935-го року Дарина взяла собі псевдонім Ірина Вільде, що в перекладі з німецької означає «дика». Наступні її публікації виходили саме під цим ім’ям. На шпальтах часопису “Нова хата” з’явилася повість «Метелики на шпиньках». У ній авторка описала період свого навчання у гімназії.

Через рік письменниця отримала премію Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові.

1936 рік був тріумфальним – друком вийшла збірка оповідань “Химерне серце” і розпочалась робота над створенням роману «Сестри Річинські».

1939 року лихо постукало у двері. Польська влада запідозрила її чоловіка Євгена у приналежності до ОУН і відправила до концтабору Береза Картузька. Із початком війни він виходить на свободу. Але у 1943-му після доносу місцевих поляків у гестапо, Полотнюку висунули обвинувачення у підпільній співпраці з Організацією українських націоналістів і знову заарештували – цього разу нацисти.

Щоб і самій не потрапити в руки гестапівців, Ірина Вільде разом із новонародженим сином Максимом, втекла та переховувалася у людей. Лише згодом змогла виїхати до Ходорова. Там були її батьки і старший син Ярема.

Чоловіка розстріляли у Ворохті. Ірина до кінця своїх днів так і не взнала, де Євгена поховали.

У 1944-му Ірина Вільде із синами перебралися до Львова. Через пару літ Михайло Рудницький посприяв, щоб вони отримали житло. В повоєнні роки Вільде працювала спецкором у газеті «Правда України». У 1947-му була обрана депутаткою до Верховної Ради Української РСР. Але не забувала Ірина і про своє творче покликання, і видала до друку збірку оповідань «Зелена брама».

Та знову життя піднесло свої «сюрпризи». Вільде і Рудницького звинуватили у націоналізмі

Ірина Вільде зосередилася на роботі, за роман «Сестри Річинські» отримала Шевченківську премію.

30 жовтня 1982-го серце Ірини Вільде зупинилося. ЇЇ поховали на Личаківському цвинтарі.

ЮНЕСКО зарахувало її ім’я до списку знаменитих людей двадцятого століття та другого тисячоліття. Але талант письменниці був жорстоко спотворений лещатами соцреалізму та примусовою демонстрацією ейфорії від приєднання заходу України до СРСР.