Не кожному селу пощастило мати хоча б одну книжку, але про Уріж написано багато – зокрема спогади Яніни з Носковських-Яжимовської, яка приїжджала до двору на канікули до діда і написала текст в 1940-х роках, з ностальгією, пасторальністю і без надії вернутися.

Не кожному селу пощастило мати хоча б одну книжку, але про Уріж написано багато – зокрема спогади Яніни з Носковських-Яжимовської, яка приїжджала до двору на канікули до діда і написала текст в 1940-х роках, з ностальгією, пасторальністю і без надії вернутися.

Цього тижня ми знайшли руїни замку у лісі під горою Маґурою – завдяки інтуїції моєї мами

і вправності та пильному оку

(то його жовті гумаки на фото). З цієї нагоди я вирішила трохи поперекладати тут тексту.

„Уріж – поселення, яке було закладене татарськими полоненими”, а може й іншими, на що вказують прізвища родин, які досі живуть там: Кубай, Чубан, Шемрай, Залапуй, Басараб. Сама назва Уріж може походити від якогось татарського звуку, чи від слова „уронже” – на розі озера, яке колись розливалося в долині сьогоднішньої Бистриці, на декілька кілометрів, сягаючи до далеких сіл – Великі і Малі Винники, а закінчуючись у селі Мокряни, руслом тієї самої Бистриці. Напроти осади, по той бік озера, облямованого невисокими пагорбами Підкарпаття, колись побудував замок якийсь доморощений розбійник. Він пильнував лісові просіки, які вели до угорського кордону – або, інакше кажучи, розбивав на дорогах навантажені купецькі вози і безжально їх бив. По тому замчиську залишився ледве слід. Терпляче шукаючи, можна натрапити на якісь рештки підмурку чи склепінь, цілком зарослими ялівцем, смереками, буками. Цей ліс називається „Пухари”, а місце на якому стояв замок, назвається „Городишем”. Так каже легенда.

Наприкінці 17 століття, за панування короля Яна, в долині Бистриці вже не було озера. Визволена річка плила широким ложем серед полів і пасовиськ.

Нащадки татарів і волохів змінилися в місцевих, тобто так званих „бойків”, що розмовляли м’якою, малоруською мовою. Середньовічний замок давно розсипався на руїни, а посередині первинного поселення, тепер уже розлогого села, якийсь bene natus побудував собі великий двір з дуба і модрини.

Цей двір переходив через різноманітні етапи і власники часто змінювалися. Про нього є досить обширна згадка в „Правим і лівим” Лозинського, яка описує кривавий наїзд панів-братів і сусідів. Цей наїзд на довгі роки залишився в пам’яті нащадків під назвою „Урізької коляди”, бо любі можновладці різалися навзаєм в самий Святвечір. Деякий час власниками урізького двору були руські князі-монахи. Великі підземелля з каміном, заґратованими вікнами і кам’яною фігурою св. Онуфрія біля входу ставали „карцером” для непокірних монахів, що не вписувалися в суворий розпорядок. В каплиці, яка знаходиться на самому кінці веранди, відправляли свої молитви і в тій каплиці теж „страшило”. Так каже трохи замазана історична правда.

Уріж і Лопушна, два сусідні фільварки, становили одне економічне ціле в руках однієї людини – тобто Дідуся (Яна Комарницького, 1810-1902). Але за іронією долі, два маєтки належали до двох повітів – Уріж до Дрогобича, Лопушна до Самбора.”