Презентація «Іван Франко і Воля Якубова та Добрівляни»

В Державному історико культурному заповіднику «Нагуєвичі» відбулась цікава презентація «Іван Франко і Воля Якубова та Добрівляни». Наукова працівниця музею Любов Плюйко на основі статті кандидата історичних наук, доцента кафедри всесвітньої історії та спеціальних історичних дисциплін Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Володимира Галика «Сільська Дрогобиччина у громадсько-політичній діяльності та науковій спадщині Івана Франка» розповіла про дослідження Іваном Франком селянських рухів першої половини ХІХ ст., зокрема, у Волі Якубовій, Нагуєвичах, Добрівлянах.

З опублікованого І. Франком документу видно, що селяни не лише з Волі Якубової, а й всієї Дрогобиччини повсякчас чинили опір та непокору запровадженим порядкам, однак їхній спротив постійно придушувався різновидом покарань, які призначалися апеляційним судом. Активною була діяльність І. Франка на Дрогобиччині в напрямку соціалістичної пропаганди. Під час неї він зазнав поразки у агітаційній справі перед селянами з Нагуєвич та Ясениці Сільної і навпаки мав шалений успіх у двох сусідніх селах – Добрівлянах та Волі Якубовій. Зі спогадів Семена Вітика, одного із українських соціалістів Дрогобиччини та провідного члена-засновника Української Соціал-Демократичної Партії, створеної 1899 р., дізнаємося, що Іван Франко при допомозі молодого поляка інженера Леона Солецького та бориславських ріпників підтримував зв’язки з молодим селянином з Волі Якубової Мельником та з Римарем і Берегуляком з Добрівлян, які запросили І. Франка до свого села і зібралися таємно на збори у лісі. Із слів самого Петра Берегуляка випливає, що пропагандистська діяльність І. Франка і місцевих селян-соціалістів зростає до великих масштабів. У Добрівлянах впродовж 1882 – 1886 рр. постійно відбувалися таємні з’їзди за участю І. Франка. Селяни переписували і розмножували літографічно агітаційний матеріал, який писав для них сам І. Франко, та розклеювали їх при узбіччях доріг, розносили по інших селах, у базарні дні кидали торговцям у вози. Семен Вітик зауважує, що його батько був робітником на залізниці і мешкав у залізничній будці поміж селами Дорожів, Воля Якубова і Добрівляни. До цієї будки постійно сходилися різні робітники, які працювали на залізниці та селяни з навколишніх сіл, які їхали у своїх справах до Дрогобича або йшли працювати до Борислава. Під час таких зібрань вони балакали про свої поточні справи. Спочатку розмови носили таємничий характер, але пізніше усе відкрито говорили, що в Волю-Якубову й Добрівляни приїхали якісь молоді люди, зібрали в лісі народ і почали йому пояснювати, що так далі жити не можна, що по селах велика біда, що тиснуть податки та що пани все забрали від селян. Селяни стверджували, що ці приїжджі люди закликали народ, щоб перестав спати, перестав ходити кожний сам для себе, а щоб єдналися всі разом у одну громаду для спільної роботи. Загалом села Дрогобиччини мали репутацію бунтівних сіл ще до І. Франка. Так, Добрівляни відзначилися тим, що після запровадження автономії місцева громада по-своєму зрозуміла ідею самоврядування і сім років: з 1867 по 1873 рр. жила і провадила громадський суд не за австрійськими законами, а за своїм звичаєвим правом. Добрівлянська карна книга у згаданих семи роках ані разу не посилається на який-небудь закон, не дотримується меж, що їх визначив цей закон для діяльності і юрисдикції громадських управ: судити «по справедливості за божими заповідями», що було звичайною формулою вироків. У Добрівлянах існували також різноманітні державні та громадські штрафи, про що свідчить зреферований І. Франком виклад карної книги громадської управи під заголовком «Список грошових штрафів, присуджених радниками Добровлян з 1867 до 1873 року». Згрупувавши всі справи, що розглядалися громадською управою, у вісім категорій, а також подавши кількість їх у кожній категорії і розміри грошових штрафів, І. Франко дійшов до цікавих висновків: суворо карали не за найбільш поширені провини (польові шкоди, образу словом, вчинком), а за ті, які зовсім не були охоплені карним кодексом, зокрема чари й ворожіння. Коли ж не було чим сплатити штрафу, його замінювали арештом. І. Франко писав, що в громаді Добровляни штраф у 1 гульден прирівнювався до 1-2 годин арешту. Найголовнішими заробітками добрівлянських селян було ткацтво і візництво. Добрівлянські ткачі робили полотно для цілої околиці, а саме для сіл: Вацовичі, Лішня, Рихтичі, Раковець, Воля Якубова, Глиняни, Брониця, Дорожів, Грушів і Ролів. Заробіток ткачів був невеликим, але на цей час дуже вагомим.

На відміну від селян інших сіл Дрогобиччини, добрівлянці періодично бували у місті, більше бачили світа, з охотою посилали дітей до школи і навіть у гімназії, були більш прогресивними. Воля Якубова, а особливо Добрівляни, наприкінці XIX – на початку XX ст. весь час були першими у національному, політичному та освітньому русі, а навіть часом, і «перегинали палицю». Переважно головним місцем, де відбувалися зустрічі й обмін ідей між інтелігенцією та сільськими активістами, були сільські читальні. Читальня у Волі Якубовій була заснована 1877 р., однак чотири роки вона проіснувала лише на папері і тільки 21 серпня 1881 р. відбулося її відкриття. В Добрівлянах читальня була відкрита трохи раніше – 22 травня 1881 р. За твердженням Ярослава Грицака, ідею заснувати читальню у Волі Якубовій подали учні Павло Гарбінський та Данило Лепкий, статут написав гімназіяльний приятель І. Франка Михайло Зубрицький, а найбільше до її відкриття спричинилися львів’яни Іван Кузів і Михайло Струсевич. І. Франко часто приходив на таємні селянські збори в Добрівляни, і буцімто написав для селян декілька малих агітаційних брошур.