Про висування Івана Франка на Нобелівську премію та роль у цьому Йосифа Застирця

Сьогодні, 23 листопада, в Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі» старшим науковим співробітником музею Галиною Топільницькою була висвітлена ще одна маловідома та надзвичайно цікава сторінка життя нашого генія Івана Франка, а саме висування його на Нобелівську премію та роль у цьому Йосифа Застирця. Для багатьох читачів – це стане маленьким відкриттям: хто ж такий Йосиф Застирець та що його пов’язувало з Івано Франком? Але про все по порядку.

Доктор філософії Віденського університету Йосиф Застирець 26 листопада 1915 року надіслав з Відня до Нобелівського комітету листа, в якому запропонував кандидатуру письменника Івана Франка на високу відзнаку (цей лист німецькою мовою зберігається в архіві Шведської академії під № 19 за 1915 рік). Документ має заголовок: «Шведська Академія Нобелівського комітету».

В документі йшлося: «Високоповажаній Королівській Академії, Стокгольм. Оскільки Український університет ані в Галичині, у Львові, ані в підросійській Україні (Південна Русь) не відкрито, і досі для старожитнього 35-мільйонного українського народу внаслідок таких обставин не існує відповідної академічної установи, незважаючи на вимоги українського народу, якого єднає зі шведами славнозвісний час гетьмана Богдана Хмельницького в середині ХVІІ століття, та з тією епохою, коли Карл ХІІ боровся за свободу народів, до цього часу така академічна установа не була відкрита і внаслідок цього до сих пір не існуєжодної академічної інституції, яка могла б найбільших і найзаслуженіших людей нації без зволікання представити Високоповажній Королівській Академії на здобуття Нобелівської премії. У зв’язку з цим я дозволю собі славетну Академію звернути увагу, що, проживаючи у Львові вжахливих злиднях, найбільший український і водночас слов’янський поет та вчений доктор Іван Франко тримає прапор боротьби за свободу, прогрес та ідеали людства упродовжмайже п’ятдесяти років, з молодечим запалом високо тримає цей прапор».

Відтак у листі Йосиф Застирець позиціонував Івана Франка як найавторитетнішого духовного й культурного лідера українського народу, «найбільшого Провідника своєї нації, інтернаціонального генія». Лист підписано: «Професор, доктор філософії Йосип Застирець, гімназійний професор, керівник учительського закладу». Відповідно, 1915 року кандидатуру І. Франка на комітеті не розглядали через запізнення, адже лист датовано 25 листопада 1915 року. Наступного, 1916 року, пропозицію щодо І. Франка не розглядали вже з іншої причини ‒ 28 травня письменник помер. Відповідно до «Статутів установ Нобеля» померлий кандидат вибуває зі списку номінантів. Хоча в історії присудження Нобелівських премій траплялися й винятки, коли цю нагороду присвоювали посмертно. На жаль, цей виняток на Івана Франка не поширився.

Чому ж Йосиф Застирець став ініціатором висунення Івана Франка на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури? У мотивації цього рішення для нього мали значення не лише гідна пошанування й високої нагороди особа І. Франка, а й намагання привернути увагу світу до української нації, її духових лідерів. Очевидно, Й. Застирець не міг змиритися з тим, що І. Франко не зайняв місця провідника нації, не знайшов розуміння й поцінування серед своїх сучасників, залишившись натомість наодинці боротися з важкою недугою, матеріальними труднощами та упередженими оцінками в суспільстві. Про це читаємо в його листі до І. Франка від 14 листопада 1915 року: «Дуже мене гнівить, що Штокгольмська Академія признає нагороди «Нобля» ріжним людям, а наших великих людей поминає, що в голоді і холоді ставили будівлі під небо високі. Я не втерпів і вислав до Штокгольму представленє в тій справі» . Кандидатуру Івана Франка підтримали провідні вчені Віденського університету, а також шведський історик Горальд Гярне (Упсальський університет, Швеція). Натомість впливові представники української політичної еміграції у Відні «поставилися до сеї справи байдуже». Президія устами президента Ю. Романчука заявила мені, що … «ще не пора». Про ще гострішу реакцію «земляків» на своє Нобелівське подання І. Франка Й. Застирець згадав у «Споминах з мойого життя (Нагорода Нобля для Франка)»: «Коли справа йшла добре, то я звірився між нашими політиками в тій справі, тоді земляки відсунули справу, а мене насварили, що се не моє діло…» . Хоча, на думку Й. Застирця, І. Франко тоді мав усі шанси здобути почесну премію: «Обставини були для наділення Франка сею нагородою дуже корисні: українська справа по освободженні Львова стала актуальною».

А що ж ми знаємо про постать Йосифа Яковича Застирця?

Йосиф Застирець (1873‒1943) – письменник, літературознавець, фольклорист, історик-краєзнавець, філософ, громадського і педагогічного діяча, греко-католицький священик, дійсний член  НТШ. Народився на хуторі Романівка (тепер у складі с. Конюшкова Бродівського району Львівської області) в сім’ї заможного сільського господаря. Навчався спершу в народній школі у Львові, а від 1885 до 1893 року ‒ у Бродівській німецькій гімназії. Згодом ‒ у Львівській духовній семінарії. Студіював богослов’я у Львівському університеті (1893–1897), пізніше упродовж іще двох років вивчав тут історію та німецьку мову й літературу на філософському факультеті. Був учнем професора Михайла Грушевського. У 1898 році – висвячений на священика. Служив священиком у Берлині (тепер Бродівського району) та Бережанах. Учителював у Бережанській гімназії (від 1900 року), в українській Академічній гімназії у Львові (1902–1904 роки), четвертій польській гімназії у Львові (1904–1906 роки), а потім іще працював учителем у гімназіях Бучача й Тернополя.

У Тернополі Й. Застирець розгорнув активну громадсько-політичну роботу, зокрема ініціював створення «Інституту жіночого імені княгині Ярославни», яке провадило національно-просвітницьку діяльність. Коштом цього товариства до 100-річчя М. Шашкевича Йосиф Застирець упорядкував і зробив факсимільне перевидання «Русалки Дністрової». (Оригінал цього перевидання «Русалки Дністрової» з дарчим автографом Й. Застирця, датованим 10 березня 1910 року, зберігається у Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника.)

На початку Першої світової війни під час російської інвазії в Галичині Застирець був заарештований царською окупаційною владою та ув’язнений у Бродах. Упродовж 1915–1917 років перебував у Відні, тоді ж заснував та очолив там українські курси учительської семінарії. За цей період понад триста абітурієнтів з Галичини та Буковини здобули вчительську освіту. У Відні далі провадив громадську роботу, зокрема домігся встановлення власним коштом меморіальної дошки на приміщенні, де проживали та зробили переклад Святого Письма Пантелеймон Куліш та Іван Пулюй.

У 1915 році на філософському факультеті Віденського університету захистив докторську дисертацію на тему «Причинки до історії Кримської війни», здобувши науковий ступінь доктора філософії. У листопаді 1917 року повернувся до Львова, де відтоді аж до виходу на пенсію (у листопаді 1929 року) працював професором української Академічної гімназії ‒ викладав історію, німецьку мову та літературу.

Як письменник та літературознавець, Йосиф Застирець мало відомий читацькому загалові. Втім він був автором оповідань та гуморесок, науково-популярних літературознавчих, історичних праць, спогадів, статей, праць з теології, опублікованих у «Богословському віснику», «Руслані», «Українському слові», «Ділі», «Новій зорі», «Новій раді».

Йосиф Застирець підтримував дружні стосунки з багатьма українськими письменниками, зокрема дружиною П. Куліша Ганною Барвінок, Василем Доманицьким, Юрієм Федьковичем, Ольгою Кобилянською, Іваном Франком. Він був учителем Франкового сина Петра під час його навчання впродовж 1901–1910 років в українській Академічній гімназії у Львові.

З Іваном Франком Йосиф Застирець познайомився 1903 року в домі Михайла Грушевського, який сусідив з Франками на вул. Понінського. До М. Грушевського священик тоді часто навідувався, готуючи до видання свій підручник з історії української літератури.

Розмова з письменником, а також аналіз його творчості пізнього періоду, в якій наявні алюзії й мотиви зі Святого Письма, утвердили в Й. Застирця думку про релігійний світогляд І. Франка: «Ні, великий і народний поет, який вийде з нашого народа, не може бути нерелігійним! Він може лише в молодості переживати релігійний «Sturm-und-Drang periode!»

Уже в пізнішому листі до І. Франка (від 14 листопада 1915 року), знову повертаючись до теми його релігійності, Й. Застирець зазначив: «Пан Доктор так богато в остатних роках брали тем з Письма Св[ятого] і єще більше зблизилися тим до апогею великого Народного поета», завдяки чому І. Франко став шанованим у священичих колах.

Йосиф Застирець сподівався прийняти в себе Франка, коли той 1911 року мав приїхати до Тернополя з читаннями поеми «Мойсей». Проте тоді І. Франко не гостював, пояснивши згодом, що згаданого листовного запрошення не встиг отримати напередодні свого виїзду зі Львова. Та все-таки того самого дня вони зустрілися в ресторані вже після «відчиту». Й. Застирець згадував, яким безпомічним виглядав тоді І. Франко: «поета вбирали і розбирали з верхньої одіжи другі люде та син, який єму товаришив. Так само не міг він їсти. Єго годували, як малу дитину».

Останні роки життя отець Йосиф Застирець мав інсульт, був паралізований. Помер маючи 69 років. 15 січня 1943 року у Львові. Проповідь на похороні у церкві св. Юра виголосив Йосиф Сліпий. Похований на Личакові.

Взаємини Й. Застирця й І. Франка, попри незначні творчі контакти, наснажувала обопільна людська приязнь. З боку священика вона виявлялася у співчутті, духовій підтримці й увазі до Івана Франка під час його недуги і злиднів, популяризації творчості письменника в світі, заглибленні у його творче й людське буття, намаганні зрозуміти складний світогляд. Із Франкового боку цю приязнь явлено як респект не лише до особи священика, а й до людини, духово спорідненої та відкритої, здатної зрозуміти й порадити. У колі Франкових приятелів таких було небагато.