«ЖИВИЙ ПАМ’ЯТНИК ФРАНКУ»: ПЕРШИЙ МУЗЕЙ У НАГУЄВИЧАХ (1935–1939 рр.

У грудні 1935 р. на ім’я «Хвальної Управи» українських організацій Комітет побудови дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах звертається також про спеціальну допомогу у зборі додаткових коштів шляхом пожертв, при цьому власні підписи у зверненні поставив Рудольф Скибінський, яко голова Комітету, а також 38 членів Комітету. Текст звернення сьогодні зберігається у фондах Львівського Національного літературно-меморіального музею Івана Франка, а його публікацію здійснили В. Бонь та М. Оркуш.

Натомість у пізнішій літературі прихильники КПЗУ дуже часто звинувачували адвоката Р. Скибінського у зраді, мовляв «…справу перехопили в свої руки уесдепівські вожаки. Вони влаштували в Нагуєвичах «святочну» передачу землі і хати на довічну власність товариству «Робітнича громада», яке вони ще раніш отруїли впливами своєї зрадницької політики»

Один із учасників цих подій, приятель Івана Франка Іван Кобилецький згадував, що ця програма передбачала будівництво оселі та музею саме до 25-ї річниці від дня смерті Івана Франка, адже часу та коштів на це потрібно було чимало. Щоправда І. Кобилецький наголошував, що музей пам’яток Івана Франка мав знаходитися безпосередньо при дитячій оселі Івана Франка в Нагуєвичах. Вочевидь йшлося про те, аби опіка, виховання та навчання дітей робітників та селян проходило безспоредньо при музейному просторі, який би щоденно виховував історичну памʼять та патріотичні почуття про національного генія. На відміну від періоду, коли ще жив Іван Франко громадськість Дрогобиччини у міжвоєнний час таким способом намагалася компенсувати відсутність своєї уваги до письменника за його життя. Врешті зі спогадів Івана Кобилецького чітко простежується факт, що у свідомості односельців та мешканців колишніх довколишніх сіл відклалося неоднозначне враження про великого земляка до 1916 р., мовляв, «упродовж цілого Франкового життя і селяни, і дрібна шляхта з його рідних Нагуєвич з різних причин, фактично, дистанціювалися від письменника, хоч і захоплювалися його творами…».

Сидять зліва на право: Дружина Григорія Франка – Таця Франко, секретар Комітету – Євген Вельґуш, брат Івана Франка – Захар Франко, голова Комітету –д-р Рудольф Скибінський, дружина Миколи Франка – Розалія Франко. Стоять зліва на право: скарбник – Іван Катрич, Микола Захарович Франко, заступник голови Комітету – Нестор Шкода, нотаріуш – Гнат Жакі, співавтор контракту – д-р Осип Смольницький, Григорій Захарович Франко. Фото-поштівка 2 листопада 1935 р. Цифрова копія поштівки з архіву світлої памʼяті мешканця Млинок Шкільникових Івана Коцка. Авторська фото-копія.

Відтак інтелігенція і громада Дрогобича та Нагуєвич, разом із родиною зібралися у хаті Захара Франка аби обговорити умови контракту придбання цього подвір’я на користь «Дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка». Цікаво, що в архіві світлої пам’яті Івана Коцка збереглася фото-поштівка від 2 листопада 1935 р. із поіменним переліком родини Захара Франка та членів Комітету побудови «Дитячої оселі в Нагуєвичах».

Звернення Комітету побудови пам’ятника Івана Франка в Нагуєвичах до українського громадянства з повідомленням про потребу будівництва «Дитячої оселі, захисту і музею пам’яток Івана Франка». Нагуєвичі, 1935 р. Копія звернення з експозиції ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі». Незважаючи на те, що у фондах докумет містить доклеєний підпис датований 1934 р., все-таки датування має бути 1935 р.

Текст цього звернення ствердив голова Комітету побудови пам’ятника Рудольф Скибінський, який і вважається одним із ключових авторів ідеї створення не тільки дитячої оселі, але й захисту та музею пам’яток Івана Франка. Звернення до українського громадянства фактично було ініційоване дрогобичанами від імені усього культурно-освітнього Товариства «Робітнича громада», адже справа вважалася «великим ділом!». Зміст звернення згідно з тогочасним правописом мав наступний зміст:

«До Українського Громадянства !

За почином Культурно-освітнього Товариства «Робітнича Громада» в Дрогобичі, українське робітництво та селянство приступає до великого діла.

В родинному селі Того, що клав сильні основи під розвиток народнього руху в Галичині, що мостив шлях поступу, волі і справедливости, що в незрівнаних мистецьких творах зобразував експльоатацію і життя бориславських робітників та злидні селянства 60-их і 70-их років минулого століття, – українське робітництво й селянство бажає здвигнути

ДІТОЧУ ОСЕЛЮ, ЗАХИСТ і МУЗЕЙ ПАМЯТОК ІВАНА ФРАНКА.

На тому місці, де стояла хата Івана Франка, де побачив він перші проблиски свойого життя, де ,як мала, безжурна дитина, бігав, де робив свої перші спостереження, де чутлива душа Поета збирала матеріяли до своїх майбутніх творів, – має станути живий памятник, гідний найбільшого Сина України, великого Каменяра Поступу та Волі.

Думка здвигнути памятник І. Франкові в нафтовому басейні не нова, а звязана вона з його культом посеред широких мас робітництва і селянства.

Фактично дане звернення підтверджує традицію побудови різних форм «Живих памятників Івану Франку», яка в Нагуєвичах мала мати особливе значення.

Також у травні 1934 р. голова Комітету побудови пам’ятника Івана Франка в Нагуєвичах Іван Гаврилик і секретар Михайло Кебза опублікували «Заклик до селян, робітників і трудової інтелігенції» з метою побудови «Пам’ятника Великому Каменяреві Іванові Франкові в його рідному селі»[6]. Ця відозва була надрукована накладом комітету з питання будівництва пам’ятника І. Франку в Нагуєвичах, проте безпосереднє видання відбувалося у друкарні Й. Лоєвенкопфа (Левенкопфа) в Дрогобичі. Як виявилося, до числа комітету ввійшли виключно мешканці Нагуєвич, відтак коштів на побудову із зрозумілих причин не вистачало. Відтак Комітет звернувся по матеріальну і моральну допомогу до усіх господарських, професійних, культурно-освітніх та політичних організацій Дрогобиччини, Львівщини та з-за кордону, які шанували Івана Франка, з проханням «енергійно подбати в своїх місцевостях і осередках про успішне переведення збіркової акції, та постаралися при тій нагоді за поширення ідеї Івана Франка та за спопуляризування всеї богатої творчости Поета». Також Комітет висловив прохання до усіх митців, архітекторів та інженерів подати якомога швидше свої проекти будівництва пам’ятника. Також на прохання членів комітету після цього заклик було частково переопубілковано в різномовній пресі, для якої окрім тексту відозви, було опубліковано номер бланків із рахунком «П.К.О. Ч.504370», на який можна було перераховувати кошти за допомогою чеків. Врешті голова комітету І. Гаврилик і секретар М. Кебза зауважили, що будівництво пам’ятника І. Франку, який, окрім всього був презентований у «Дитячій оселі, захисті і музеї пам’яток Івана Франка», був зумовлений передовсім унікальною спадщиною Івана Франка. У відозві зокрема зазначалося, що «Богатством своєї праці так письменницької як політичної і наукової Іван Франко заслуговує на пам’ятник гідний Його Імені». У радянський період згадувалося, що кошти почали збиратися від найрізноманітніших родин Галичини, що явно сигналізувало початок фінансової частини проекту: «І потекли трудові копійки до каси комітету. Селяни з любов’ю давали гроші, відриваючи їх з величезним трудом з свого злиденного бюджету».

Відозва Комітету побудови пам’ятника Івана Франка в Нагуєвичах до селян, робітників і трудової інтелігенції Галичини. Травень, 1934 р. Друкарня Й. Левенкопфа в Дрогобичі. Копія з експозиції ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі».

Впродовж 1934–1935 рр. кошти дозволили розпочати підготовку і господарського етапу проекту «Живого пам’ятника Івану Франку». Так, на відведену територію колишнього подвір’я Франків, почали звозити каміння, а також інші будівельні матеріали необхідно для початку будівництва. Щоправда внаслідок протиріч між політичними силами українців, які постійно підсилювалися провокаціями офіційної польської адміністрації наростав конфлікт. Врешті в радянській літературі існують непідтверджені тези, що польська поліція таки арештувала голову комітету Івана Гаврилика, а сам комітет розігнала згідно доносів «українських буржуазних націоналістів».

22 січня 1936 р. справа створення музею Івана Франка в Нагуєвичах набула більш серйозного розголосу, адже д-р Рудольф Скибінський публікує у газеті «Діло» спеціальну статтю про розвиток цієї справи та підготовку до вшанування річниці від дня смерті Івана Франка. Як відомо, Р. Скибінський особисто керував юридичним оформленням документів для програми будівництва «Живого пам’ятника Івану Франку», який би складався із «дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка». Щоправда вже тоді зауважувалося, що контракт лише став підосновою для такого масштабного «триєдиного» пам’ятника Івану Франку, а тому потрібно було якомога швидше погасити грошовий борг для родини Франків в Нагуєвичах у сумі 1950 злотих, що дозволило б швидше продовжити роботу з будівництва дитячої оселі імені Івана Франка. З цією метою «Комітет побудови дитячої оселі імені Івана Франка» і Головна управа Товариства «Робітнича громада» у Львові оголосили новий заклик до українського громадянства про продовження збору коштів для цього проекту у 1936 р. Для пришвидшення процесу вказувалися дві адреса для пожертви коштів: 1) вул. Міцкевича, 17, м. Дрогобич; 2) Кооперативний банк «Дністер» у Львові, вул. Руська, 20, книжечка Ч. 17.790.

Нещодавно до фондів Літературно-меморіального музею Івана Франка в Нагуєвичах члени Дрогобицького міськрайонного об’єднання всеукраїнського товариства «Просвіта» подарували фото уряду та працівників українського банку «Дністер» серед яких і представники, які у 1936 р. мали відношення до справи побудови «Живого пам’ятника Івана Франка» в Нагуєвичах.

Управління українського банку «Дністер» на урочистому фото до 10-го ювілею від часу заснування. Львів, 1912 р. Відділ фондів ЛММІФ КЗЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі».  (Од. зб. № 514. Група  ОР-Р-Ф).

Зауважимо, що до початку Другої світової війни популяризація спадщини Івана Франка та вшанування його роковин у Нагуєвичах здійснюватися силами широкого кола місцевої інтелігенції, яка консолідувалася в середовищах Читальні Товариства «Просвіта» і театралізованого аматорського гуртка, ощадно-кредитної спілки «Згода» та господарчо-споживчої спілки кооперативного типу «Поступ». Архіви цих спілок сьогодні зберігається у фондах Архіву нових актів у Варшаві.

Український аматорський театральний гурток в Нагуєвичах, який збирав кошти на побудову дитячої оселі та музею пам’яток Івана Франка. Друга половина 1930-х рр. Відділ фондів ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі». Інв. № 305 ОР-ФР-Ф.

Комітет із будівництва «Пам’ятника Івана Франка в Нагуєвичах» фактично консолідував довкола себе представників усіх українських товариств, щоправда у політичному плані виникали серйозні дискусії. Невипадково пізніше у радянській історіографії писалося, що комітет виконував в Нагуєвичах виключно технічну роботу: виготовлення ювілейного значка із зображенням Івана Франка, розсиланням запрошень та ін. Натомість організаційну роботу нібито взяла на себе виключно КПЗУ, яке вела підготовку всупереч цього комітету. Водночас в окремих філіях «Робітничої громади імені Іван Франка» – селах Добрівляни та Стебник, учасники, які перебували під впливом КПЗУ, створили комітети сприяння підготовки торжества, а також організації хорових гуртків. Окрім «Робітничої громади імені Івана Франка» серйозну підготовчу роботу здійснювало культосвітнє товариство «Каменярі», яке діяло у Даляві також під впливом КПЗУ. Пізніше радянська офіційна пропаганда звинувачувала саме адвоката Степана Витвицького в усіх бідах щодо вшанування пам’яті Івана Франка, а також у тому, що під його контролем здійснювалися провокації з метою призупинення «Живого пам’ятника Івану Франку в Нагуєвичах». Наприклад, зі слів українського радянського письменника-москвофіла Петра Козланюка у 1934 – 1935 рр. «…націоналісти, керовані адвокатом Витвицьким, заворушились. Вони бачили, що навколо комітету гуртуються трудящі, і це їх занепокоїло. Буржуазні націоналісти почали робити все, щоб тільки зірвати будівництво пам’ятника. На їх підлі цькування і доноси поліція арештувала голову комітету Гаврилика Івана, а комітет розігнала. Справа завмерла».

В ході підготовки святкування 20-х роковин від дня смерті письменника між партійними організаціями українців Дрогобиччини зародилися серйозні суперечності, які були не тільки причиною невдачі проекту першого музею в Нагуєвичах, але стали запорукою його заборони у принципі в часи управління польської адміністрації. Ключові суперечки між українцями народно-демократичного та комуністичного об’єднань полягали у трактування та оцінці творчості І. Франка під час урочистостей, хто саме виступатиме на мітингу. Врешті КПЗУ була заборонена, а тому польська поліція так чи інакше заборонила б виступ їхнього представника. Врешті, якщо б КПЗУ висунула власного доповідача, то святкування узагалі б заборонили. Як зазначав у своїх спогадах (опубліковані у 1956 р.) колишній член КПЗУ та учасник цих подій, а пізніше член Дрогобицького облвиконкому О. Сивохіп, його однопартійці вимагали, щоб у доповіді було підкреслено, що «…Іван Франко був революціонером, який своєю громадсько-політичною діяльністю і вогненним словом допомагав трудящим у боротьбі за соціальне і національне визволення, що він не терпів і вів жорстоку боротьбу з українсько-буржуазними націоналістами та різними проявами шовінізму». Натомість українська народно-демократична організація вимагала, щоб доповідачем був виключно їх представник, зокрема один із лідерів руху С. Витвицький. Польська адміністрація, знаючи про можливу участь членів КПЗУ у недільному мітингу все ж не наважився заборонити мітинг ,який був призначений на 31 травня 1936 р. у Нагуєвичах на Війтівській горі. Врешті товариство «Робітнича громада імені Івана Франка» в Дрогобичі, більшістю підписів своїх членів, серед яких були як прихильники народно-демократичного, так і соціалістичного спрямування, запевнило про ліберальний характер торжества, а тому польська адміністрація староства та повітової ради дозволили організацію ювілейного святкування.

Святкування мало відбуватися без гучних політичних промов, щоб не дратувати людей, які не поділяли поглядів «Робітничої громади», адже власну підготовку до вшанування І. Франка вела інша впливова організація Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), членом котрого був директор нагуєвицької школи Корнелій Камінський. Саме К. Камінський напередодні свята переконав небожа Івана Франка Миколу Захаровича Франка, що на святі обов’язково мусить бути український національний герб, адже польська поліція, за будь-яких обставин на українських святах виставляють свій національний символ – «орла». Відтак М. Франко все ж виготовив із ялинових гілок «тризуб» і вмонтував його на сцені.

Врешті навіть польська та єврейська періодика міжвоєнної доби з усією серйозністю висвітлювали події урочистостей. Так, 2 червня було обліковано польськомовні статтю І. Кобилецького, який демонстрував публіці мирні плани заходів від самого початку. Врешті придбання землі організоване «Комітетом» мало світлу мету, яка польською мовою також популяризувала процес створення дитячої постійно діючої «робітничої оселі імені Івана Франка», тобто табору/притулку для дітей, а також музею. Польською мовою це звучало, як «dzicęca kolonia robotnicza imienia Iwana Franki oraz museum jego imienia». Врешті це мав бути тривалий пам’ятник великому українському письменнику і геніальному поетові.

Напередодні урочистого вшанування пам’яті І. Я. Франка біля місця де стояла хата Франків, було збудовано сцену і трибуну для виступаючих. Сцена була прикрашена живим квітами, а посередині вмонтовано портрет Івана Франка. З обох боків портрета на червоному оксамитовому полотні було зображено пам’ятні дати «1916 – 1936 рр.». В цей день у Нагуєвичах прихильники КПЗ(У) зорганізували краєвий з’їзд у чисельності 3 000 делегатів присвячений побудові «Живого пам’ятника», адже, як зазначалося у радянській літературі саме «робітники купили площу під пам’ятник – те місце, де стояла колись кузня і хата Якова Франка». Щоправда за версією членів КПЗУ національно-патріотичні українці напередодні мітингу таємно вночі змінили оформлення сцени, повісивши біля портрета письменника вінок із жовто-синіми стрічками, а над ним – тризуб і націоналістичний прапор. Лідер Української соціально-демократичної партії п. Шкода шкода все ж заспокоїв критиків жовто-синьої символіки, адже за його словами І. Франко був прихильником традиційної геральдики України. Натомість до критики цього акту долучилися родичі І. Франка по лінії Захара Франка, зокрема член КПЗУ, племінник письменника Микола Франко, який вранці 31 травня 1936 р. зняв націоналістичний прапор, а тризуб закрив червоним прапором з написом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Одразу перед початком торжества відбулася нарада членів КПЗУ і комсомолу Дрогобиччини, на якій було вирішено створити бойову групу для охорони червоного прапора, адже передбачалося, що патріотично налаштовані виразники народно-демократичного руху будуть його знімати демонстративно. Проте більшість фактів вказують на те, що приїзд численної делегації КПЗУ зі Львова, Стебника, Сільця, Добрівлян і Дрогобича спровокував неминучий внутрішньополітичний конфлікт в межах української громади. Іван Губицький пригадував, що фактично делегати від КПЗУ нарадили Миколі Франку, який також був членом цієї партії, що тризуб потрібно зняти і накрити профспілковим прапором стебницької солеварні із комуністичним гаслом. Цей випадок і став сигналом для ОУН для початку штовханини та сум’яття. Щоправда члени «Робітничої громади ім. І. Франка» в Дрогобичі зуміли опанувати ситуацію і свято все ж розпочалося.

На вшанування 20-х роковин від дня смерті та офіційного оголошення про створення «Дитячої оселі» та «Музею пам’яток Івана Франка» в Нагуєвичі почали масової з’їжджатися представники інтелігенції, навчально-освітніх організацій, громадських товариств Львівщини, а також робітники з Дрогобича, Борислава, Східниці, Тустанович, Модрич і селяни з різних з місцевостей Західної України. Хтось добирався потягом, хтось – фіакром, проте основна частина рухалася до Нагуєвич пішки. Окремі делегації прибували від імені солеварів Стебника, деревообробної промисловості Стрия, Сколого і Самбора, лісоруби Сколівського, Турківського, Дрогобицького і Самбірського повітів. Окремі почесні делегації прибули зі Львова, Перемишля, Тернополя, Станіслава, Коломиї та інших міст. Загалом мітинг зібрав понад 15 000 учасників. Натомість адвокат І. Кобилецький подав дещо іншу інформацію, за якою прибуло більше 5 000 осіб.

На початку урочистостей національно-патріотична інтелігенція все ж вирішила демонстративно зняти комуністичну символіку зі сцени, щоб захопити ініціативу організації святкування у свої руки. В радянській літературі згадується, що молодь народно-демократичного руху у парку біля «дуба Івана Франка» одночасно організувала власну озброєну «обрізами і ножами групу», яка організованою ходою в бойових рядах із національними прапорами та піснею демонстративно рухалася до сцени, аби зняти червоний прапор. Польська поліція тим часом виконувала лише нагляд. Хоча представників жандармерії було кілька десятків, але до внутрішніх політичних конфліктів між українцями полісмени таки не втручалися. Відтак, коли група народно-демократичних сил намагалася вийти на сцену їм на відсіч виступила група із числа представників КПЗУ, яка перегородила дорогу. В радянській літературі популяризувалася думка, що Микола Франко разом із іншими однодумцями все ж прогнали «націоналістичних провокаторів», після чого о 11.00 год розпочався урочистий мітинг на якому прозвучав гімн «Інтернаціонал», який прихильники КПЗУ співали із піднятою правою рукою і затиснутим кулаком. Дії Миколи Франка підтримали М. Твердовський, В. Риб’як, М. Кімакович, Г. Гром, А. Айзенберг та інші. Від імені громадськості Львова виступав п. Сабат, член прогресивної організації «Каменярі» від імені громади Стрия виголосив промову Петро Берегуляк та ін.

Щоправда є чіткі підтвердження того, що слово першим виголосив адвокат Р. Скибінський та С. Витвицький, врешті більшість людей, які приїхали чи прийшли на святкування у рідне село Івана Франка прагнули мирно вшанувати пам’ять про поета. Будучи головою комітету по вшануванню ювілею Івана Франка в Нагуєвичах, адвокат Р. Скибінський виступив з особливою промовою про потребу всебічної традиції вшанування поета, зокрема на рівні відкриття задуманих «оселі, захисту та музею пам’яток». Було оголошено про вибір урочистої президії, серед членів котрої були Р. Скибінський, а також родина письменника на чолі із братом Захаром Франком. Натомість у радянській літературі вкотре розпалювалася інформація, що «націоналістичні вожаки поводилися бундючо, обійшовшись із племінниками поета Григорієм та Миколоюб Франками не по людськи», адже межі закупленої землі були порушені під час обгородження території святкування. Врешті Микола Франко прагнув поділитися публічно радістю про підписання угоди про продаж землі під дитячу оселю, але польська адміністрація не надала йому можливості публічно виступити. Після чого українці народно-демократичного руху розпочали власний концерт. Врешті у пізнішій радянській літературі йшлося про те, що свідомо вилучалися тексти Франка із офіційних промов, зокрема якщо мова йшла про «критику церкви». Так, один із декламаторів твору Франка «На суді» нібито зовсім викинув слова, у який йшлося про те, що письменника засудили, за його публічне викритт того «що в школах і церквах темнота ллється, а не світ». Врешті потрібно критично підходити до обидвох позицій, адже йшла конфронтація між різними політичними настроями в середовищі української національної громади. Врешті прихильники КПЗУ постійно вигукували до трибуни із претензіями, мовляв «відразу не впало слово “боротьба”, якій він ціле своє життя віддав. Ні словом не промовилися вони про українських буржуазно-націоналістичних лакеїв австрійського трону і польської шляхти, які викидали Франка із своїх патріотичних інститутів і цькували його мов звіря, ані про попів, що проклинали його з амвонів». Після цього нібито Микола Франко остаточно не зміг стерпіти «націоналістичних перекручень» і вдерся на сцену перед президією представників «Робітничої громади» голосно вигукнувши:

«Я не хочу, щоб тут пани глумились над моїм великим страйком, щоби спекулювали на ньому, дорогим для нас, трудящих, ім’ям. Я бажаю, щоб довкола цієї нашої справи об’єдналися широкі маси працюючих, а ця рідна його хата, щоб стала памʼятником, гідним його великого імені!».

Після цього прихильники КПЗУ почали вигукувати гасла «Слава нашому Франкові!», після чого відʼєдналтсь від усіх інших представників української громади.

Зі спогадів О. Сивохіпа націоналістичні групи все ж розбилися на окремі підрозділи і після мітингу все-таки помстилися членам КПЗУ, які рухалися із мітингу до Борислава, Самбор і особливо Дрогобича. За непідтвердженими даними цих спогадів представники народно-демократичного українського руху поширили серед громад сіл Унятичі, Лішні, Урода і Снятинки чутки, що нібито комуністи «йдуть палити ці села», а також стріляли у тих, хто повертався із Нагуєвич, кидали в них каміння та пускали в хід холодну зброю. У 1940 р. П. Козланюк подав радянську версію конфлікту, згідно з якою так званий «…розбійничий напад націоналістів закінчився для них невесело. Куркульню нагнали так, що більшість з них не могла прийти до памʼяті цілий тиждень. Тікали щодуху до лісу націоналісти, тікала поліція. Подерті і потоптані жовтоблакитні ганчірки встелили їм ганебний шлях. Народ повернувся і закінчив засідання. Вирішили будь-що будувати памʼятник в Нагуєвичах». Незважаючи на те, що в радянський час ситуація із цим конфліктом трактувалася з партійної точки зору, все ж факти бійки та збройного інциденту мали місце, адже «націоналісти вдалися до терору, активістів з комітету били, в них стріляли, нацьковували на них поліцію, говорили, що це «агенти Москви». Врешті звинувачення щодо учасників народно-демократичного руху з боку офіційної радянської пропаганди 1939 – 1941 рр. завжди було в пріоритеті, мовляв, через них «Так і не пощастило трудящим збудувати памʼятник Франкові в його рідному селі». Натомість із спогадів учасника Івана Губцького, коли комуністи поверталися до дому, на них дійсно було вчинено ряд нападів, зокрема в селах Нагуєвичі, Унятичі та Лішня, де було заблоковано р. Бар, а відтак і дорогу до Дрогобича. Пізніше за участь у цих подіях радянські спецоргани проведуть спецоперацію безпосередньо в націоналістичних родинах учасників, які здійснили напад на КПЗУ, при цьому серед перших буде замордлований Корнелій Камінський.

Фактично протистояння народно-демократичного та комуністичних ідеологій на Дрогобиччині призвело до того, що перша українська ідея створення повноцінного музею пам’яток Івана Франка та дитячої оселі була знівельована, що зіграло ключову роль на руку противникам з боку польської адміністрації, яка просто призупинила процес створення дитячої оселі, захисту і музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах. Врешті газета «Діло» публікує кілька статей про інцидент в Нагуєвичах, а тому справа набуває загальнодержавного розголосу. Чимало учасників мітингу 31 травня почали публічно обговорювати свою участь, чи то через наклепи, чи то через намагання виправдати власну політичну приналежність.

Так, 4 червня 1936 р. публікується стаття «Профанація пам’яті Івана Франка», присвячена нагуєвицькому інциденту, у якій вказувалося на важливій місії «відкриття дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка», щоправда саме після завершення мітингу о 17.00, по дорозі додому розгорнувся «боєвий фронт», який і перекреслив ці сподівання.

З’являлися ліберальні заклики до обох сторін конфлікту із проханнями об’єднати зусилля заради спільної мети. Наприклад, 13 червня 1936 р. публікується стаття «Шлях до анархії чи консолідації ?».

14 червня 1936 р. було надруковано статтю «Відгуки з Нагуєвич», у якій сутички між українцями народно-демократичного руху та українцями комуністами були спричинені виключно через «комуністичну імпрезу в Нагуєвичах». У Дрогобицькій поліції поляки відкрили спеціальну справу, адже саме в цей час тривав «Львівський процес» над Степаном Бандерою.

17 червня 1936 р. окрему думку та власну позицію щодо подій в Нагуєвичах висловили українські соціал-демократи у статті під назвою «Audiatur et altera pars», мовляв «нехай і інша сторона буде вислухана». Згідно з позиціями українських соціал-демократів інцидент був спровокований виключно з боку членів КПЗУ.

Вже 26 червня 1936 р. редакція газети «Діло» відверто звинувачує частину українців, присутніх на мітингу 31 травня 1936 р., виключно в орієнтуванні пам’яті про Івана Франка на Москву і вірнопідданості Польщі. Зокрема наголошувалося на тому, що «провокація» з боку комуністів одразу була використана у всіх комуністичних виданнях, зокрема у друкованому органі соціалістичного спрямування у Франції.

Напередодні 80-го ювілею від дня народження письменника українські журналісти почали прирівнювати розправи польської поліції над учасниками конфлікту 1936 р. в Нагуєвичах до інших гучних справ проти народно-демократичного руху. Зокрема 5 серпня 1936 р. у газеті «Діло» виходить стаття під назвою «Після Нагуєвич і Верчан – Маківка». У 1936 р. галицькі комуністи такою ж провокацією намагалися зірвати також святкування на Маківці, але їм перешкодили це зробити націоналісти на чолі з Володимиром Тимчієм-«Лопатинським». Врешті ситуація у Нагуєвичах серйозно вплинула на авторитет ОУН, яка брала активну участь у конфлікті. Саме після 31 травня 1936 р. Нагуєвичі стають важливим політичним простором для піару різних політичних організацій.

Скоріш за все справа таки була спровокована ще й тим, що напередодні відзначення 20-ї річниці смерті Івана Франка в Львові впродовж 16–17 травня 1936 р. проходив антифашистський конгрес діячів культури із числа переважно радянофілів, частина яких також вирушила в делегації до Нагуєвич 31 травня 1936 р. Не виключено, що численні провокації в Нагуєвичах, на Маківці та ін. регіонах були продуманим планом спецорганів СРСР, адже співорганізаторами конгресу були Комуністична партія Польщі та КПЗУ, яким вдалося зібрати у Львові понад 100 відомих діячів культури.

Проте підготовка до 80-го ювілею від дня народження Івана Франка все ж набула більш толерантного забарвлення. З одного боку, польська адміністрація намагалася заборонити відвідини Нагуєвич після травневого скандалу, а з іншого – українська національна громада з обох політичних рухів вирішила не повторювати попередніх помилок.

Учасник цих подій, а також один з ініціаторів продовження цієї справи після 1936 р. адвокат, д-р Івана Кобилецький згадував, що справа будівництва «Живого пам’ятника Іван Франка» в Нагуєвичах після політичних скандалів все ж поновилася і набрала серйозного юридичного оформлення. Добре відомо, що станом на 23 грудня 1937 р. у Дрогобичі вже діяла філія Товариства «Опіки над українською робітничою дитиною імені Івана Франка» (або Дитяча оселя для дітей робітників ім. І. Франка), до якого фактично увійшла більшість членів Товариства «Робітнича громада», які прагнули поновити через нову організацію безпосередню. Так серед членів товариства були: голова – Іван Кобилецький, рядові – Іван Губицький, Євген Вельґуш, Василь Смиколіс, Дмитро Юркевич, Віктор Кушнір, Нестор Шкода, Осип Мудрик, Віктор Постойко, Осип Смольницький, Володимир Кашуба, Олена Должанська, Юлія Петрова, Мирослав Колодрубець, Осип Тимків, Євстах Лоєк, Теодор Дережицький, Теодор Кушнір, Осип Фурик, Олекса Ацеданський. Спеціально було роздруковано кілька примірників статуту Товариства супровідної документації, які через повітове староство в Дрогобичі було передано до воєводства у Львів. Пари цьому у зверненні голови товариства зазначалося, що усі постанови Високого Воєводства мають надсилатися на адресу доктора Івана Кобилецького, який проживав по вул. Ягеллонській, 1. При цьому такі філії відкривалися в багатьох інших селах Дрогобицького повіту. Фактично «Робітнича Громада» і Товариство «Опіки над українською робітничою дитиною імені Івана Франка» працювали разом над реалізацією проекту будівництва «Дитячих осель» у всьому повіті в тому числі найперше на ціль відновлення «Живого пам’ятника Івана Франка в Нагуєвичах». Дитяча оселя мала передбачати вакаційний будинок, у якому б могли проводити канікули та оздоровлення діти робітників віком від 5 до 15 років. Кошти мали надходити за рахунок організації членських внесків, різноманітних дарунків, доходів від імпрез, доходів з власного майна, добровільні винагородження за догляд і опіку над дітьми, грошові і матеріальні субвенції, а також субвенції від владних структур та приватних інституцій.

Щоправда вже у 1938 р. виник новий конфлікт із польською адміністрацією. Як виявилося, 11 липня 1938 р. члени Товариства «Робітнича Громада» на чолі з головою Володимиром Кашубою звернулися з проханням надання їм права на виготовлення і використання власного прапору малинового кольору із написом «Робітнича громада ім. І. Франка в Дрогобичі», а з іншого боку було зображено образ Івана Франка мальований олійними фарбами. Щоправда польська адміністрація відмовила у реєстрації цього прапора, мовляв, «дане полотнище не відповідало тогочасним законам щодо врегулювання питань суспільного життя, пов’язаних із символікою». Така недовіра до Товариства, була спричинена попередніми доповідними записками у воєводство, що мовляв «Робітнича громада» має чимало зав’язків як із Українською соціал-демократичною партією так і КПЗУ.

Щоб не провокувати польську адміністрацію, яка по суті вилучили всі друки звернень на грошові збірки проекту, було організовано окреме товариство «Діточа оселя для робітничих і селянських дітей у Михайлевичах імені Івана Франка», статут котрого було розроблено і затверджено упродовж 1938 – 1939 рр. На підставі ствердженого польською владою статуту передбачалося і створення цієї дитячої оселі в Нагуєвичах, а при ній і музею пам’яток Івана Франка. Щоправда існують достовірні дані, що саме у 1939 р., тобто саме напередодні 25-річчя від дня смерті Івана Франка українці нарешті організувати статут «Діточої оселі для робітничих і селянських дітей у Нагуєвичах ім. Івана Франка», згідно якого було обрано голову та провід організації, який передав статут у кількох копіях на затвердження польській адміністрації в Дрогобич та Львів. З вибухом Другої світової війни у 1939 р. та приходом перших «визволителів» подальша робота розбудови «дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах» була призупинена, хоча ключових керівників було обрано з числа відомих постатей, які були в Комітеті від самого початку справи.

Цікаво, що паралельне відкриття подібної організації у Михайлевичах фактично стало «юридичним ходом» українців, адже прив’язка статуту до Нагуєвич одразу б нагадала про перипетії із вшанування 1936 р. Згідно зі статутом було створено окреме керівництво Товариства («провід»), якому так і не вдалося повноцінно розпочати свою діяльність, оскільки у вересні 1939 р. розпочалася Друга світова війна.

Спочатку в місто Дрогобич і повіт увійшла німецька танкова бригада, а потім, згідно з «пактом Молотова-Рібентропа» Дрогобиччина відійшла до Радянського Союзу, у зв’язку із чим статут втратив свою чинність. Керівництво Товариства одразу передало справи із відкриття «Дитячої оселі та музею пам’яток Івана франка в Нагуєвичах» в руки української громади для подальшого впровадження цієї справи, яку продовжив лише у 1941 р. д-р Іван Кобилецький.

Як бачимо, польська шовіністична політика із зрозумілих причин довгий час не дозволяла реєструвати статут «Дитячої оселі і музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах», а Друга світова війна ще більше сповільнила процес. Проте ідея створення продовжувала розвиватися в наступному, зокрема після приєднання Галичини до СРСР, коли на теренах Галичини на початковому етапі все ж відбувалася «прихована українізація».

З іншого боку традиція вшанування унікальної спадщини українського генія Івана Франка дуже системно розвивалася на теренах його малої Батьківщини від ідеї живого пам’ятника у форматі Бібліотеки в Дрогобичі до живого пам’ятника у форматі першого музею в Нагуєвичах. Однак у цій історії є одне важливе «але», яке мало політичний характер довкола трактування спадщини Івана Франка безпосередньо у середовищі української національної громади. Саме це «але» стало ще одним історичним і водночас до певної міри ганебним інцидентом в історії української культури, який вміло використала польська адміністрація у 1936 році.

Відтак у наш час нам варто задуматися над історією вшанування спадщини українського генія, аби ніколи не повторити помилок наших предків, і аби разом відстоювати національну і позитивну традицію «КРАЇНИ ФРАНКІАНИ» на міжнародному рівні.