Державний історико-культурний заповідник "Нагуєвичі"
Сьогодні остання частина казки «Осел і Лев». Це перша казка із збірки Івана Франка «Коли ще звірі говорили». У цій збірці найбільшою мірою проявляється любов письменника до звірят. Ідея її створення належала не самому Франкові, а його дружині – Ользі Федорівній. «Жінка моя, засіла тепер […]
130 років з дня народження Петра Франка у Нагуєвичах і у день конституції. Круглий стіл присвячений Петру Франку, як засновнику Франкового музейництва за участі внуків сина Франка родини Галушак та команди авіамодельного аорту Дрогобича “Віраж”
Він був одним із засновників та першим головою Українського спортового гуртка , що діяв при Львівській академічній гімназії. Був гравцем першої дружини копаного мʼяча УСК, грав у складі футбольної команди «Україна», а пізніше виступав футбольним суддею. Був інструктором з лещетарства у СТ «Україна».
З 22 червня 1910 р. Петро Франко – член українського гімнастичного товариства «Сокіл-Батько». Був одним із засновників та заступником голови «Українського Змагового Союзу». Працював викладачем руханки у дівочій учительській семінарії Українського педагогічного товариства у Львові.
29 червня 1914 р. Петро і Тарас Франки здобули 2-ге місце у змаганнях зі сітківки на Других Запорозьких ігрищах, що проходили у рамках Шевченківського здвигу у Львові.
У 1911 році Петро Франко разом з Іваном Чмолою та Олександром Тисовським заснували перший таємний скаутський гурток «Пласт». Він є автором назви «Пласт». Займався організацією пластових осередків у філії Львівської академічної гімназії та жіночого гуртка при учительській семінарії. У 1914 році за його ініціативи був скликаний перший з’їзд пластунів Галичини і Буковини. Він вперше організував і влаштував мандрівний табір на Чорногорі. Петро Франко написав та видав 15 книжок про «Пласт».
У 1914 вступив до лав УСС. Служив у піхоті четарем сотні Романа Сушка (був розвідником і кулеметником). Учасник боїв на Буковині, Станіславівщині, Тернопільщині та Львівщині. За героїзм, проявлений у бою 1 листопада 1915 р. під селом Семеківка на Тернопільщині, Петро Франко був нагороджений найвищою відзнакою Австро-Угорщини “Срібна медаль За Хоробрість Другої Степени”.
1 грудня 1918 р. П. Франко був призначений командантом і референтом летунства при Державному Секретаріаті військових справ (до 10 квітня 1919 р.). Саме завдяки Петрові Франку було облаштовано першу авіаційну базу в м. Красному (під Львовом). Його зусиллями до 1919 року авіазагін УГА налічував 35 старшин та 300 вояків і складався з 3 авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні й сотні обслуги. Сотник армії ЗУНР Петро Франко здійснив понад 50 бойових вильотів за лінію фронту. У 1919 році голова Директорії УНР Симон Петлюра присвоїв Петрові Франку чин полковника армії УНР. У квітні 1919 року Франко за рішенням уряду ЗУНР вирушив до Белграда, щоб у складі Міжнародного Червоного Хреста займатися питаннями звільнення військовополонених.
Після захоплення Галичини Польщею Петро Франко переїхав до Відня. У 1921 р. в організованому ним видавничому товаристві “Франко Син і Спілка” за власний кошт було видано серію книжечок під загальним гаслом “Пластовий книгозбір”. Одну книжку із цієї серії – “Кухня в таборі” – підготувала його дружина – Ольга Франко. Видав також гумористичний твір батька “Лис Микита”, нотні видання на слова І. Франка та спробував себе як письменник-прозаїк.
11 вересня 1922 р. Петро Франко розпочав свою працю як контрактовий учитель в українській державній гімназії у Коломиї. Своїм основним предметом викладання вважав руханку, а побічними – географію та англійську мову. У 1925-26 та 1926-27 навчальних роках він також викладав фізику, хімію та природу. А у 1924-25 та 1927-28 навчальних роках – математику. 26 жовтня 1929 р. кураторія Львівського шкільного округу визнала його “Постійним учителем середніх загальноосвітніх шкіл”. У 1923-25 рр. Петро Франко періодично викладав хімію в Українському (таємному) Університеті Львова. Якийсь час працював у фаховій доповняючій школі, Педагогічному Інституті та ліцеї, а від 3 грудня 1939 р. став деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові і викладачем неорганічної хімії.
У листопаді 1923 р. він закінчив Львівську політехніку на відділі технічної хімії з відзнакою. Автор підручника з неорганічної хімії та енциклопедичного словника з хімічної термінології, автор 36 винаходів у галузі хімії (з переробки молока за допомогою електрики).
У 1931 р. за порадою професора І. Мосціцького виїхав до Харкова і працював по 1936 р. (включно) як старший науковий співробітник у Науково-дослідному інституті прикладної фізико-хімії та молочної промисловості. Написав низку наукових праць, серед них: “Одержання сульфатної кислоти та цементу з гіпсу в одній фазі”, “Дослідження газової фази термічного розкладу гіпсу”, “Одержання казеїну з молока за допомогою електрики”, “Одержання автомателектроказеїну”, “Історія хімії”, “Дещо про наркотики”, “Боротьба з алкоголізмом”, “Теорія Дарвіна”.
22 жовтня 1939 був обраний делегатом Народних зборів для підписання акту возз’єднання Західної України з Радянською Україною та членом Уповноваженої комісії Народних зборів до Москви та Києва.
10 жовтня 1940 року було урочисто відкрито музей в будинку, де Іван Франко з родиною провів останні 14 років свого життя, на вул. Понінського, 4 (тепер вул. І. Франка, 152). Першим директором меморіального музею Івана Франка у Львові став його син Петро Франко.
24 березня 1940 року був обраний депутатом Верховної Ради УРСР першого скликання від Львівської області на довиборах, які відбувалися в областях, що увійшли до складу УРСР у 1939–1940 роках.
Хочеться нагадати, що у 2008 році указом Президента України іменем Петра Франка було названо 7-му бомбардувальну авіаційну бригаду Повітряних сил Збройних сил України.
65 курінь УПЮ (Улад Пластунів Юнаків та Пластунок Юначок) у станиці Краматорськ має ім’я Петра Франка.
Восени 2020 року в прокат вийде художній фільм про Петра Франка – “Інший Франко” – режисера Ігоря Висневського та продюсера Дмитра Кравченка. Фільм розповідає про останні моменти життя наймолодшого сина Івана Франка, складні стосунки з другом та компроміси із самим собою. Головні ролі зіграли В’ячеслав Довженко й Ахтем Сеітаблаєв.
Запрошуємо до виставкових залів літературно-меморіального музею Івана Франка на 5 персональну виставку живопису під назвою “СПОВНЕНА СОНЦЯ” дрогобицької художниці Світлани Дзедзей, яка буде презентована 2 липня о 15 год. Дзедзей Світлана (Гіщак у дівоцтві) народилася 22 липня 1974 року в Дрогобичі – старовинному містечку Львівської […]
«Садиба Франка – то диво природи, рук і розуму людського, цих трьох складових нашого життя, які так високо цінував і оспівував Великий Каменяр і Мойсей». Юрій Хорунжий, письменник із Києва. 27 жовтня 1985 р.
Сьогодні Вашій увазі пропоную записи відгуків за 1985 рік. Гостями садиби Івана Франка тоді були актори театру М. Заньковецької – Лариса Кадирова (радянська, українська актриса театру і кіно, народна артистка Української РСР (1982), незмінний директор Міжнародного театрального фестивалю жіночих монодрам «Марія» з часу його заснування), Таїсія Литвиненко (народна артистка України, артистка Львівського Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької), О. Гуменецька (українська театральна актриса, народна артистка України) та інші, українські літератори, гості із близького та далекого зарубіжжя.
«Садиба Франка – то диво природи, рук і розуму людського, цих трьох складових нашого життя, які так високо цінував і оспівував Великий Каменяр і Мойсей». Юрій Хорунжий, письменник із Києва. 27 жовтня 1985 р.Сьогодні Вашій увазі пропоную записи відгуків за 1985 рік. Гостями садиби Івана Франка тоді були актори театру М. Заньковецької – Лариса Кадирова (радянська, українська актриса театру і кіно, народна артистка Української РСР (1982), незмінний директор Міжнародного театрального фестивалю жіночих монодрам «Марія» з часу його заснування), Таїсія Литвиненко (народна артистка України, артистка Львівського Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької), О. Гуменецька (українська театральна актриса, народна артистка України) та інші, українські літератори, гості із близького та далекого зарубіжжя.
Posted by Державний історико-культурний заповідник "Нагуєвичі"-Park of Naguevychy on Thursday, June 25, 2020
"Канікули з Франком" Дорогі друзі! Зараз чудова пора – літо, канікули! Можна гарно провести час та відпочити. Ну, а чудовий відпочинок – це із книжкою в руках! Знаючи, що сучасне суспільство більше звикло до гаджетів, ніж до класичної книги, пропонуємо вам новий цікавий проект "Канікули […]
Posted by Державний історико-культурний заповідник "Нагуєвичі"-Park of Naguevychy on Wednesday, June 24, 2020
Сьогодні – десята річниця смерті видатного українського історика академіка Ярослава Ісаєвича (1936-2010). Я мав честь з 1985 року бути учнем Ярослава Дмитровича у львівській Малій академії наук, а згодом працювати під його керівництвом. Фотографія з Першого Міжнародного конгресу україністів – Київ, 1990 рік.
«Наша нинішня байка і казка – се та сама Попелюшка, що заклята живе в брудній одежі,в душній кухні, але направду вона царівна родом із високого, блискучого замку». Іван Франко Сьогодні ми продовжимо читати казку Івана Франка «Осел і Лев». Казка манить нас своєю магічною красою […]
Зеновія Франко…
У травні Зеновію повідомили, що «наказом» директора Інституту мовознавства її повернуто на роботу. Але дали Зеновії Тарасівній лаборантське навантаження. Але ще чотири місяці, аж до жовтня, на роботу не виходила через бойкот. Ще два місяці була на роботах в колгоспі. У грудні сказали працювати вдома(писання карток) і роботу приносити в інститут. І так протягом двох років. Тільки тоді звільнилася ставка науковця, але без права на друк.
«Звичайно, я свідома того, що йшла на компроміс з совістю не тільки тоді, коли з високого повеління писала роботи про боротьбу Франка з українським націоналізмом, але і тоді, коли з нижчого веління писала рецензії на роботи про таку ж боротьбу з українським підпіллям, що велася в 40-х роках. Проте цього вимагали умови не так життя, як виживання, і знову таки не так мене, бо свого життя я не цінувала, як моїх найближчих.»
Повернення в інститут Зеновія вважала гірким покаранням. Її прийняли дуже насторожено.
У статті «Трохи із своєї біографії» (на жаль не завершеній) Зеновія Тарасівна залишила спогад про унікальний випадок людяності одного із «стражів» режиму, підісланого до родини Франків з метою стеження за нею, який проте, всупереч своїм обов’язкам і призначенню виявився справжнім їхнім приятелем. Він завжди попереджав Зеновію про арешти.
«Ще у Львові, коли батько був директором музею, до нього часто приходив для ідентифікації почерків В. Стефаника, О. Мартовича такий А. Гутурович. Він представився йому працівником Ленінградського історичного музею. Одного разу батько запросив його до нас на обід і з того часу він став частим нашим гостем і “своєю” людиною в нашому домі. Він був цікавим і справді інтелігентним розповідачем. Дивував нас своєю поінформованістю про міжнародні події і культурне життя на Україні. В Києві він виявився одним з перших наших гостей. Інколи ночував у нас, ходив з нами на першотравневу демонстрацію і навіть на Дніпро, але навіть у спеку на пляжі не скидав несучого піджака.
І от в 1956 р.- після XX з’їзду партії, о дванадцятій годині ночі він з’являється до нас і відразу ставить на стіл дві пляшки, що зобов’язало мене забезпечити «термінову» закуску. Я заметушилась, а чоловік сів з ним на розмову. А потім, коли ми сіли за стіл, він задав нам питання: «Чи здогадувались ми, хто він?». Ну, я йому: «Як же, ви ж працівник музею…». «Ні, – каже, – я полковник КГБ, який по службі мав вас контролювати. Нас, працівників КГБ Хрущов частково розпустив, і от тепер влаштовуюсь на іншу роботу. До вас у мене ніколи не було жодних претензій, і ми залишимось з вами друзями «надалі». Потім вже рідше навідувався до нас, але так і не забував до кінця свого життя. Навіть за два місяці до чергового «відстрілу» української інтелігенції в січні 1972 р. він попередив мене, що готуються арешти. При тому в такій фразі «як я їх не переконував, що цього робити не можна, але вони і слухати не хочуть…». А коли з’явився мій покаянний лист 1. Ш. 1972 р., він подзвонив мені по телефону і сказав: «Ну й дурні, для чого вони це зробили, бідна ви, Зеню» (звичайно, говорив він завжди по-російськи).»
Протягом 11-15 вересня 1986 року у Львові відбувся Міжнародний симпозіум ЮНЕСКО «Іван Франко і світова література». Участь у симпозіумі взяли понад 300 вчених із 12 країн світу. Серед учасників симпозіуму була також Зеновія Франко. Вона виступила із доповіддю «Національні і інтернаціональні джерела експресії в поетичній мові І. Франка». Як тільки закінчились усі святкування, дирекція інституту розв’язала руки. Було пред’явлено вимогу негайно подати заяву на звільнення, бо інакше її не атестують на засіданні вченої ради. На цей раз відбувся шантаж з боку вченого секретаря П. Ю. Гриценка.
«Він наполягав негайно подати заяву, бо інакше мене буде «провалено» на голосуванні. Я відповіла йому: це вже було. Придумайте щось інше, а заяву я подам в зазначений строк. І так інститут вдруге позбувся мене, правда, на цей раз мої роки, при відсутності докторського ступеня, який не дозволено було мені здобути, були беззастережним аргументом проти мене.»
Далі буде…
Сценарій кіно-фільму “1831 – спалення упирів в Нагуєвичах” вже готовий ! Сьогодні у давньому Урожі лауреат Шевченківської премії, відома українська письменниця Галина Пагутяк за чашкою кави ознайомила із текстом. Буде історично і етнографічно цікаво і щонайважливіше на грунті автентичних текстів Франка. Врешті ми помандрувати до давньої […]
МУЗЕЮ ІВАНА ФРАНКА В ДРОГОБИЧІ – БУТИ ! Ідея створення музею Івана Франка у Дрогобичі та Нагуєвичах бере свій початок із 20-х-30-х рр. ХХ ст. Тоді ця програма мала назву “Живі пам’ятники Франку”, їх було кілька: спочатку перейменовано вулицю в Дрогобичі, пізніше створено бібліотеку ім. […]
Останні коментарі