Василь Стефаник та Іван Франко

14 травня 1871 року у селі Русові на Снятинщині у сім’ї заможного селянина народився Василь Стефаник – український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик.

Навчався у Русівській початковій школі (з 1878), Снятинській міській школі (з 1880). Далі Стефаник навчався у Коломийській гімназії, яку не закінчив через літературно-публіцистичну діяльність, організацію читалень, селянські віча. На щастя він зміг продовжити своє навчання у Дрогобицькій гімназії. Можливо. Вибрав Дрогобич, бо тут навчався Іван Франко. Він добре знав, що «Дрогобич є місце, де Іван Франко учився в нижшій школі та гімназії, де сидів у арешті і писав «На дні».

В. Стефанику пощастило особисто познайомитися із Іваном Франком. Про це він детально описує у автобіографії. Стефаник довідався, що Франко перебуваючи в Дрогобичі залишав «свої кошелі і клунки» у пані Тігерманової, тому домовився з нею про те, що вона сповістить його, коли Франко знову приїде до Дрогобича. Невдовзі, жінка прибігла в гімназію і на перерві повідомила Стефаника, що «Франко є». Однак Франка довелося шукати на ринку. Та дуже схвильований Стефаник не наважився підійти до Франка. Коли пані Тігерманова довідалася про це то сказала: «Ай, який ви дивний чоловік, ви не знаєте Франка, він би вас і привітав, і приймив, і порадив. Боже, яка шкода цего чоловіка, такої голови нема в цілій Австрії. Він уже повинен бути міністром, а тепер сидить по криміналах, ходить обдертий, а жандарми не дають йому ані одного дня спокою». У найближчу суботу Василь Стефаник вирушив до Ясениці Сільної із гімназійним товаришем Іваном Кобилецьким. Про це довідуємося із спогадів Самого І. Кобилецького:

«Наприкінці вакацій приїхав до Дрогобицької гімназії Василь Стефаник, якого я запросив до Ясениці, звідки ми обидва вибралися до Нагуєвичів. Застали Франка голого в річці, як ловив раки. Чоловіка з такою чудовою будовою тіла, як тоді був Франко, я ніколи потім не бачив. Франко зібрався і запросив нас до себе до дому, де ми довгенько перебули, і Франко розпитував Стефаника про відносини в Коломийщині.»

Також відомо, що Стефаник мусів носити за Франком торбу з рибою, поки не був «повний кошіль.» При цій зустрічі Стефаник познайомився із сім’єю Франка. Гостили їх приготовленою дружиною Ольгою печену рибу та розмовляли на різні теми. Тоді говорив більше Франко, а Стефаник через велике зворушення «нічого не міг йому відповідати». Згадуючи про це, В. Стефаник писав: «Вертаючи до Дрогобича, я був,відколи пішов до школи, правдиво щасливим». Та перша зустріч справила велике враження та мала визначний вплив на подальшу долю Василя Стефаника. Напевно тоді вже виникла дружба на довгі роки. А після перших оповідань та новел В. Стефаника, Іван Франко відразу розгледів у ньому великий талант. Їхні шляхи постійно перетиналися. Зокрема, коли в 1900 році Василь Стефаник потрапив у скрутне становище, що було пов’язане з безгрошів’ям, Іван Франко намагався йому допомогти. Радив йому полишити медицину та перейти на філософський факультет Львівського університету. Намагався також допомогти і коштами. Також усіляко сприяв укладенню угоди між письменником і Науковим товариством імені Т. Г. Шевченка.

26 січня 1904 року у Львові у церкві св. Юра о. І. Чапельський давав шлюб Василеві Стефанику та Ользі Гаморак. Весілля святкували в ресторації «Ванда». Шлюбними батьками молодих були «доктор Іван Франко, літерат» (з боку нареченого) й «доктор Северин Данилович, адвокат з Тернополя» (з боку нареченої). Згідно зі звичаєм, мав Іван Франко бути хрещеним батьком одного з трьох синів Василя Стефаника. Та спочатку такої честі удостоївся Северин Данилович. Коли черга дійшла до Івана Франка, щоб тримати до хресту наступного сина, то його руки вже не могли втримати навіть ложку. Вони були паралізовані. Йому було лише 52 роки… Зі свого боку Василь Стефаник пропагував творчість та сподвижницькі діла Франка. Н жаль. Не міг допомогти йому матеріально, коли виникла така потреба. Але коли по всій Галичині організовувалися «складки» для хворого письменника, достеменно не відомо чи Стефаник брав у них участь. Напевно що так, хоча ніде й ніколи про це не згадував, вважаючи, що не такої «копійчаної» допомоги потребував тоді Іван Франко. Відчував, що моральна підтримка й щиросердне піклування важать набагато більше.

Також відома зустріч В. Стефаника із Франком у кав’ярні. Такі зустрічі за філіжанкою кави відбувалися доволі часто. Сучасники тих подій згадували, що, коли в «Монополь» заглядали Василь Стефаник і Лесь Мартович, то Франко полишав розмову з «молодими недогарками літературної кав’ярні» і приєднувався до «коломийських батярів».

«Франко відразу ж пересідав до них, – і таким блиском блищали у нього очі, коли він дивився на Стефаника, що ми всі розуміли: він любить його…» – писав Петро Карманський.

Дуже часто просили Василя Стефаника написати спогади про Івана Франка, та все було не на часі. Виконав цю важливу місію напередодні своєї смерті. Хотів віддати належне тому, хто «поставив мене малим наслідником своїм.»

Використана література:

• Горак Р. Староста на весіллі // Літературна Україна. – 2006. – №17. – 11 травня. – С. 1, 7.
• Піхманець Р. Іван Франко і Василь Стефаник: взаємини на тлі доби. – Львів, 2009.
• Мороз М. Літопис життя і творчості Івана Франка. – Т.2