Книжкова виставка до дня народження Павла Тичини

Книжкова виставка до дня народження Павла Тичини

В одному із виставкових залів Літературно-меморіального музею Івана Франка в Нагуєвич відкрилася контактна книжкова виставка до дня народження українського радянського поета, перекладача, публіциста, політика, громадського та політичного діяча доби УНР та УРСР Павла Григоровича Тичини. Цю виставку підготувала старша наукова співробітниця музею Марія Добрянська. Тут відвідувачі можуть ознайомитися не лише з творами поета, але й спогадами про нього, переглянути книги, написані дослідниками творчості Павла Тичини.

Павло Тичина народився 15 січня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині в родині сільського дяка. Сім’я була бідна з вічними нестатками, бо, крім Павла, було ще дванадцятеро дітей. Батько був освіченою людиною. В його обов’язок, поза церковними справами, входило ще й навчання сільських дітей грамоти. Упродовж 1907–1913 років Павло навчався в Чернігівській духовній семінарії.

Значний вплив на формування Тичини-поета спричинило його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він почав відвідувати з 1911 року.

В училищі, а потім і у семінарії майбутній поет вчився разом з майбутнім диригентом і композитором – Григорієм Верьовкою. Обидва після закінчення навчання відмовилися від «церковної кар’єри» і дружили упродовж усього життя. Верьовка згодом написав музику до майже 40 творів Тичини.

У 1917 році, коли українці боролися за незалежність, поет також був активним учасником руху за національну свободу. У 19211923 роках Тичина разом із Верьовкою очолювали самодіяльний хор.

У 1923 році Павло переїхав до Харкова. У різний час поет входив до таких організацій, як «Гарт» і ВАПЛІТЕ. З 1923 по 1934 рік був співредактором журналу «Червоний шлях». Своє призначення академіком Всеукраїнської академії наук у 1929 році Тичина сприйняв скептично. У його щоденнику є запис, в якому порівнює себе з комашкою, яку проти її волі перенесли на іншу поверхню. У 1934 році він повернувся до Києва, а 1936 року очолив Інститут літератури імені Тараса Шевченка. 

У липні 1941 р. був евакуйований з науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи. У 1943-1948 роках, будучи міністром освіти України, відстоював не тільки розбудову шкіл з українською мовою навчання, а й уведення її у всі сфери діяльності. Фанатична любов Тичини до української мови стала причиною відставки поета з цієї посади. З 1953 року – був головою Верховної Ради УРСР, заступником голови Ради Національностей. У 1959 році добровільно відмовився від цих високих посад, бо не схотів підписувати постанову, згідно з якою батьки могли відмовитися від вивчення їхніми дітьми української мови в школах.

Павло Тичина прожив 77 років. Були на його шляху і горе, і радість, високі духовні злети і болючі падіння, здобутки і втрати. Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Павло Тичина – автор численних наукових розвідок і статей, присвячених культурам народів СРСР. Відомо, що Павло Тичина постійно займався самоосвітою, був знавцем понад 20 іноземних мов. Він залишив велику спадщину як перекладач: переклав на українську мову багато творів письменників народів СРСР та кращі зразки світової літератури. Поету належить низка літературознавчих праць про Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, О. Довженка та інших письменників.

У 1970–1971 роках український письменник Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінив ранню творчість Тичини і критикував його прославлений владою соцреалізм.

У 1972 році після арешту Стуса ця робота була конфіскована і пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть. Під час суду вона слугувала одним із свідчень «злочинної діяльності» Стуса. У ній він дав творчості Тичини таку характеристику: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».

Незважаючи на згубний для творця вплив тоталітарної системи, він став одним із найвизначніших українських письменників у жанрах поезії, прози, публіцистики, а також літературної критики.