Сьогодні, 4 травня, в Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі» відбулася лекція «Перша зустріч Василя Стефаника та Івана Франка». Її для відвідувачів музею провела наукова співробітниця Марія Шутко. Екскурсанти з цікавістю слухали розповідь Марії Юліанівни про видатних українських письменників.

Перший експресіоніст в українській літературі – Василь Стефаник – не приховував своїх емоцій, коли творив світ персонажів, а емоції його були напружені, внутрішній стан нагадував натягнуту тятиву. Франко цінував його за глибину почуттів і щирість.

Рідний батько Василя Стефаника мав авторитарний характер. Після гімназії змусив сина вступати в Краківський університет на медицину. Лікаря зі Стефаника не вийшло – щоправда, до нього не раз зверталися з хворобами бідні селяни, і він намагався щось порадити. 

В усьому іншому він служив селянству якісно і віддано до кінця життя. Як письменник і як політично-громадський діяч.

В. Стефанику пощастило особисто познайомитися із Іваном Франком. Про це він детально описує у автобіографії. Стефаник довідався, що Франко перебуваючи в Дрогобичі залишав «свої кошелі і клунки» у пані Тігерманової, тому домовився з нею про те, що вона сповістить його, коли Франко знову приїде до Дрогобича. Невдовзі, жінка прибігла в гімназію і на перерві повідомила Стефаника, що «Франко є». Однак Франка довелося шукати на ринку. Та дуже схвильований Стефаник не наважився підійти до Франка. Коли пані Тігерманова довідалася про це то сказала: «Ай, який ви дивний чоловік, ви не знаєте Франка, він би вас і привітав, і приймив, і порадив. Боже, яка шкода цего чоловіка, такої голови нема в цілій Австрії. Він уже повинен бути міністром, а тепер сидить по криміналах, ходить обдертий, а жандарми не дають йому ані одного дня спокою». У найближчу суботу Василь Стефаник вирушив до Ясениці Сільної із гімназійним товаришем Іваном Кобилецьким. Про це довідуємося із спогадів Самого І. Кобилецького:

«Наприкінці вакацій приїхав до Дрогобицької гімназії Василь Стефаник, якого я запросив до Ясениці, звідки ми обидва вибралися до Нагуєвичів. Застали Франка голого в річці, як ловив раки. Чоловіка з такою чудовою будовою тіла, як тоді був Франко, я ніколи потім не бачив. Франко зібрався і запросив нас до себе до дому, де ми довгенько перебули, і Франко розпитував Стефаника про відносини в Коломийщині.»

Також відомо, що Стефаник мусів носити за Франком торбу з рибою, поки не був «повний кошіль». При цій зустрічі Стефаник познайомився із сім’єю Франка. Гостили їх приготовленою дружиною Ольгою печену рибу та розмовляли на різні теми. Тоді говорив більше Франко, а Стефаник через велике зворушення «нічого не міг йому відповідати». Згадуючи про це, В. Стефаник писав: «Вертаючи до Дрогобича, я був, відколи пішов до школи, правдиво щасливим». Та перша зустріч справила велике враження та мала визначний вплив на подальшу долю Василя Стефаника. Напевно тоді вже виникла дружба на довгі роки. А після перших оповідань та новел В. Стефаника, Іван Франко відразу розгледів у ньому великий талант. Їхні шляхи постійно перетиналися. Зокрема, коли в 1900 році Василь Стефаник потрапив у скрутне становище, що було пов’язане з безгрошів’ям, Іван Франко намагався йому допомогти. Радив йому полишити медицину та перейти на філософський факультет Львівського університету. Намагався також допомогти і коштами. Також усіляко сприяв укладенню угоди між письменником і Науковим товариством імені Т. Г. Шевченка.

Ще цікавий факт: радикали, до яких належав Стефаник, нещадно воювали з тодішнім духовенством, а письменник був зятем священника – о. Кирила Гаморака. Шваґро його Северин Данилович – відомий радикал. І всі вони якось вживалися на одному обійсті. Василь Стефаник також брав активну участь у виданні клерикальної газети «Руслан», де було багато якісного українського матеріалу.

Василь Стефаник відсторонювався від літератури, коли йшов у політику, і навпаки. Міг віддано робити якусь одну справу, а не дві водночас. Взагалі у себе як письменника довго не міг повірити. Лесь Мартович, наприклад, видавався йому таким геніальним, що при ньому Стефаник боявся сказати, що теж пише. Ще в гімназії захоплювався Іваном Франком. Коли ж врешті з ним познайомився за улюбленою справою – риболовлею – то тільки й міг, що носити за доктором кошик з уловом. «Потім вони пішли до Франків, і Франчиха, як називав Ольгу Хоружинську Стефаник, насмажила риби. Іван Франко намагався розпитати про навчання, організацію студентського життя, а Стефаник такий був захоплений, що не знав, що йому говорити. Врешті доктор побачив, що не має співрозмовника, і почав редагувати збірку, а Стефаник далі сидів зачудований»

26 січня 1904 року у Львові у церкві св. Юра о. І. Чапельський давав шлюб Василеві Стефанику та Ользі Гаморак. Весілля святкували в ресторації «Ванда». Шлюбними батьками молодих були «доктор Іван Франко, літерат» (з боку нареченого) й «доктор Северин Данилович, адвокат з Тернополя» (з боку нареченої). Згідно зі звичаєм, мав Іван Франко бути хрещеним батьком одного з трьох синів Василя Стефаника. Та спочатку такої честі удостоївся Северин Данилович. Коли черга дійшла до Івана Франка, щоб тримати до хресту наступного сина, то його руки вже не могли втримати навіть ложку. Вони були паралізовані. Йому було лише 52 роки… Зі свого боку Василь Стефаник пропагував творчість та сподвижницькі діла Франка. Н жаль. Не міг допомогти йому матеріально, коли виникла така потреба. Але коли по всій Галичині організовувалися «складки» для хворого письменника, достеменно не відомо чи Стефаник брав у них участь. Напевно що так, хоча ніде й ніколи про це не згадував, вважаючи, що не такої «копійчаної» допомоги потребував тоді Іван Франко. Відчував, що моральна підтримка й щиросердне піклування важать набагато більше.

Також відома зустріч В. Стефаника із Франком у кав’ярні. Такі зустрічі за філіжанкою кави відбувалися доволі часто. Сучасники тих подій згадували, що, коли в «Монополь» заглядали Василь Стефаник і Лесь Мартович, то Франко полишав розмову з «молодими недогарками літературної кав’ярні» і приєднувався до «коломийських батярів».

«Франко відразу ж пересідав до них, – і таким блиском блищали у нього очі, коли він дивився на Стефаника, що ми всі розуміли: він любить його…» – писав Петро Карманський.

Як згадує Михайло Рудницький, коли Стефаник говорив про Франка, він завжди казав, що той для нього є недосяжним ідеалом письменника. Сам Стефаник не був впевнений в тому, чи те, що він пише, має якусь цінність. Якось Франко замість свяченої води передав Стефанику чорнило, таким чином натякаючи на його талант до літератури.

Ось як рецензував Іван Франко молодшого на 15 років «хрещеника» в літературі. «Василь Стефаник, може найбільший артист, який появив ся у нас від часу Шевченка. Що визначає всї його оповіданя, сильнїйші й слабші, довші й коротші, обік сильного, як океан глубокого чутя, що тремтить у кождім слові, чуєть ся в кождій рисочцї, – так се власне той неохибний артистичний такт, який велить йому все і всюди задержати міру. Стефаник – абсолютний пан форми. Він, здаєть ся, не дбає про увагу читача, не вживає нїяких риторичних штучок, щоб притягти, прикувати її до себе. Його оповіданє пливе, бачить ся, спокійно, з елєментарною силою, але власне сею елєментарною силою воно захоплює й нашу душу. Стефаник нїде не скаже зайвого слова; з делїкатністю гідною всякої похвали він знає де зупинитись, який деталь висунути на ясне соняшне сьвітло, а який лишити в тїни».

Дуже часто просили Василя Стефаника написати спогади про Івана Франка, та все було не на часі. Виконав цю важливу місію напередодні своєї смерті. Хотів віддати належне тому, хто «поставив мене малим наслідником своїм».