Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…».

Цими словами, сьогодні 26 жовтня, розпочала лекцію-презентацію «Як Іван Франко балотувався до віденського сейму та австрійського парламенту» заступниця директора з наукової роботи Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» Лілія Хміль. Перед цим вона акцентувала увагу юним відвідувачам з Самбірщини на експонатах, що знаходяться в музеї та пов’язані з темою лекції.

Зокрема, пані Лілія розповіла, що в 1895, 1897 і 1898 роках Радикальна партія висувала Івана Франка на посла до віденського сейму та австрійського парламенту. Але 31 жовтня 1895 року підкуплені та застрашені виборці тернопільської округи продали свої голоси на користь владного урядового кандидата графа Пінінського. Так українці зрадили вперше свого найпопулярнішого в Галичині представника.

Проблема була в тім, що селяни, на яких і зробили ставку молоді радикали, масово продавали голоси.

Як висловився один з дослідників життя Івана Франка, що у 1895 році селяни-хруні, а так називалися ті, хто продавав своїх голоси, бо «хрунь» – це свиня, на виборах з’їли 70 км ковбаси. Уявіть, собі – 70 кілометрів!!!

Вже у 1897-му році його висунули на окрузі Перемишль-Дрогобич, де офіційним потужним суперником проти нього виступив заступник секретаря галицького сейму шляхтич Вітовт Левицький. Іванові Франку влада противилася у проведенні будь-яких агітаційних зустрічах з виборцями. Так Франко хотів у Дрогобичі скликати передвиборчий мітинг, але у старостві заявили йому, що треба раніше написати прохання. Дозвіл міг прийти не раніш трьох днів, до того ж йому натякнули, що в місті мовляв, немає відповідної зали.

Влітку 1898-го року Іван Франко втретє був серед кандидатів до австрійського парламенту від Радикальної партії на додаткових виборах в окрузі Тернопіль–Збараж–Скалат.

Щоразу Франкові до перемоги не вистачало кілька десятків голосів: то 30, то 50.

Після продажності, підкупу, лицемірства, політичних амбіцій, зажерливості і третьої зради українців у Тернополі Іван Франко цілком зійшов з політичної арени.

І коли дружина, Ольга Хоружинська підвела підсумок його політичній кар’єрі: «Чи не казала я тобі? Бачиш, скільки прикростей? Кандидатом ти був, а депутатом не будеш!», Франко спокійно відповів: «А я не шкодую. Ніяка праця не пропадає даремно! Це ж була праця з народом. Це цвіт, який дасть плоди…»

Сьогодні, 13 жовтня, наукова співробітниця музею Гарина Топільницька провела з відвідувачами заповідника пізнавальний захід – бесіду «Життєпис Івана Багряного». Багато хто чув про поета, прозаїка, публіциста, громадського діяча Івана Багряного, але не всі знайомі з його біографією. Тому в Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі» регулярно відбувають заходи, щоб цих «білих плям» нашої історії ставало якомога менше.

Відтак, пані Галина ознайомила молодь з біографією Івана Багряного, цікаві й водночас трагічні сторінки його життя. Отже, Іван Павлович Лозов’яга – це справжні ім’я та прізвище Івана Багряного, народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині, тепер Сумська область, у родині робітника-муляра.

У 1912-1916 роках хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Краснопільській художньо-керамічній школі.

У 1920 році він став свідком жорстокої розправи чекістів із його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стріляли з револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе це народжувало протест у душі Івана.

У 1922-1926 роках він викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників “Плуг”. Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам’янці-Подільському, де редагував місцеву газету.

Протягом 1926-1930 років Іван навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе політично неблагонадійним. По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він входив до попутницької організації МАРС, до якої належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський.

А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1928 році Іван Багряний написав роман у віршах «Скелька», де використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька, що на Полтавщині, протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з’явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія», де в присвяті розмістив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного дозволу на те, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись непоміченим владою.

У 1932 році Іван Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука і О. Слісаренка «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці…», засуджений на п’ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).

У 1936 р. Іван Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в’язниці два роки й сім місяців (пережите в ув’язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).

У 1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював у ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942 році мав бути розстріляний, але випадково врятувався.

У 1944 році Іван Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху. Він у 1945 році заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема, «Україна», «Прометей», у яких з’являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою, взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у США перетворився на об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.

У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище.

Памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?», написаним  в 1946 році, Іван Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одного нещасного.

А в 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді).

За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944), «Звіролови» (1946), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п’єси «Генерал», «Морітурі», «Розгром», поема «Антон Біда –  герой труда», збірка «Золотий бумеранг» та твори для дітей.

Письменник помер 25 серпня 1963 року в санаторії «Блазіен» у Шварцвальді (Західна Німеччина). Івана Багряного посмертно реабілітовано у 1991р., відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.

Досить часто Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі» відвідують закордонні гості, які цікавляться постаттю великого генія Івана Франка. Вони більше хочуть  познайомитися з місцем, де народився та де проходили його дитячі й юнацькі роки.

Нещодавно садибу родини Франків та Літературно-меморіальний музей відвідала делегація з Іспанії, а сьогодні сюди завітали гості з Німеччини.

Змістовну та пізнавальну екскурсію для них провів працівник музею, аспірант Назарій Юрчишин. Під час розповіді він зазначив, що значну кількість своїх праць Іван Франко писав німецькою мовою. Це стало приємною несподіванкою для сьогоднішніх відвідувачів.