Вишиванка – свого роду генетичний код української нації, який об’єднує нас з кожним роком з новою силою. Вона є символом приналежності до роду, який також є оберегом кожного українця та символізує любов, сім’ю, вірність, батьківщину, благополуччя та процвітання.

До Дня вишиванки у виставковому залі Літературно-меморіального музею Івана Франка старша наукова співробітниця музею Тетяна Лазорак оформила книжкову виставку з фондів  ДІКЗ «Нагуєвичі» «Закодована вічність в узорах».

На книжковій виставці представлені видання, які розповідають про історію та сучасний розвиток української вишиванки та журнали із зразками різноманітної вишивки.

Відвідувачі книжкової виставки зможуть полистати журнали, ознайомитися з традиційними українськими вишивками різних куточків України, що притаманні саме їм.

Наостанок нагадаємо, що Всесвітній день вишиванки відзначається щороку у третій четвер травня (цього року – 16 травня). Свято не прив’язане до жодного державного чи релігійного, воно поєднує українців, прославляє нашу культуру, виховує любов до національних символів.

Іван Франко оцінив творчу особистість Панаса Мирного як «сильний епічний талант», звернувши увагу на його майстерність у психологічному аналізі персонажів: «Панас Мирний належить до найвизначніших українських повістярів і визначається особливо влучною характеристикою дієвих осіб та поглибленням їх психології».

Цією цитатою Франка розпочала літературну годину «Панас Мирний – корифей української прози, як «сильний епічний талант» наукова співробітниця музею Любов Плюйко. Вона розповіла юним відвідувачам Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» цікаві факти з життя та творчості Панаса Яковича Рудченка. 13 травня 2024 року виповнилося 175 років від дня народження Панаса Мирного, видатного українського письменника, драматурга, перекладача, громадського діяча. Його твори стали безцінним скарбом української літератури, збагативши її глибиною психологізму, майстерним зображенням життя українського народу та щирою любов’ю до рідної землі.

Малий Панас був хлопчиком мирної вдачі. Можливо, тому у свідомому віці обрав псевдонім «Мирний» замість свого прізвища Рудченко.

Діти Рудченків зростали разом із слугами, сільськими й сусідськими дітьми, поглинаючи українську народну культуру змалечку. Приятелювали з сім’єю Драгоманових.

Панас Мирний – людина, якій вдалось стати шанованим класиком української літератури та зробити блискучу чиновницьку кар’єру. За прикладом батька, який працював бухгалтером, пішов навчатись до училища й уже з 14 років працював.

Кропіткою працею Панас із писаря в Гадяцькому суді вислужився до дійсного статського радника. Цей чин дорівнював генеральському в армії.

Чиновництво заважало письменницькій діяльності. Навіть на роботі він завів зошит, куди записував нові для себе прислів’я та приказки.

«Літературна писарівщина», так автор сам називав свою письменницьку працю, стала відрадою.

Тільки от Російська імперія продовжувала наступ на українську культуру. Таємний циркуляр від 1863 року міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва забороняв видавати книги українською мовою.

Дійсний статський радник Панас Рудченко нелегально видав у Женеві роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» під псевдонімом Панаса Мирного. Монументальна селянська епопея таємно ввозилась з-за кордону й конспіративно поширювалась серед людей.

Таємничий псевдонім «Мирний» став секретним іменем, аби ніхто не знав, хто насправді криється під ним. Панас Якович був доволі таємничою особою і до останніх років приховував від журналістів та публіки своє справжнє життя й ім’я.

Майбутню дружину Олександру письменник зустрів у 40 років на одному з літературних вечорів.

Молодша на 14 років Олександра була освіченою, знала декілька іноземних мов та сама працювала, на відміну від багатьох дівчат.

Причарувала Панаса поглядом блакитних очей. Та навіть з Шурочкою, як ніжно називав письменник, подружнє життя не було щасливим. Після народження другого сина хворіла нападами істерії й мусила довго лікуватись у Харкові.

Панас Мирний написав понад тисячу творів, серед яких драми, прозові твори та понад 700 власних та перекладних поезій.

Та здебільшого ми асоціюємо Панаса Мирного як автора першого в українській літературі соціально-психологічного роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Він написав його спільно зі старшим братом Іваном Біликом (Рудченком)

Останнє прилюдне слово Панас Мирний виголошував на могилі Івана Котляревського, коли відзначалося 150-річчя від дня народження поета (1919 рік). Це був час, коли Полтаву захопили денікінці, які нічого українського не визнавали. Могила Котляревського та все кладовище були оточені жандармами з рушницями, у пов’язках із черепами. Та однаково прийшло багато людей, які чекали на Панаса Мирного.

Письменник виголосив тоді коротку промову, яка перегукується із сьогоденням: «Хай інші, більш дотепніші від мене, розкажуть людям про твої діла невмирущі. А я прийшов скласти на твою домовину свої гіркі жалі та пекучі сльози, що тебе тут немає і нікому повідати про те сучасне лихо, що доводиться переживати нашій неньці-Україні».

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року.