27 травня 2024 року відомому письменнику Роману Іваничуку виповнилося би 95 років. В Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі» відбувся тематичний урок «Життєвий і творчий шлях Романа Іваничука», який підготувала і провела старша наукова співробітниця музею Марія Добрянська. Для школярів – відвідувачів Літературно-меморіального музею Івана Франка вона розповіла цікаві факти про цю неординарну людину.

Роман Іванович Іваничук – український письменник, громадський діяч, один із організаторів Товариства української мови ім. Шевченка, Народного Руху України, член Спілки письменників України, народний депутат України І-го скликання (1990-1994). Заслужений працівник культури України. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, Літературної премії ім. А. Головка, премії ім. Мазепи. Герой України.

Роман Іваничук народився 27 травня 1929 року у селі Трач, тепер Косівського району івано-Франківської області.

Хай не вирішальне, а все ж – дуже суттєве значення у формуванні саме художнього розуміння Р. Іваничука мала «географічна прив’язка його дитинства». Коломийщина, й сама Коломия в 30-их роках була особливо жадібною й довірливою до художнього слова. Це все формувалося під впливом того ж Франка, Стефаника, Кобилянської. Батько Романа, Іван Іваничук, був людиною сільською, та із своїх дітей він хотів зробити досвідчених і мудрих інтелігентів. Він хотів бачити свого молодшого сина справжньою високоосвіченою особистістю, яка тверезо оцінює події і справді розуміє життя. Можна сказати, що він таки добився свого. Але він не був винятком. Бачити і свого сина, Дмитра Павличка, чесною і тямущою людиною хотів і простий сільський вчитель з Стопчатова В. Павличко. Тож не випадково звела коломийська гімназія двох гуцульських хлопчаків: Романа і Дмитра.

Адже й справді невідомо , як би склалися їх долі , коли б не зійшлися ці два майбутні художники слова у гімназійному класі , коли б ще в юності не «підсвітили» один одного спрагою самопізнання та самоствердження.

Невідомо , чи мала б наша література сьогодні і поета Павличка і прозаїка Іваничука, якби їхні долі не пересіклися ще в дитинстві, якби вони не мали один одного за близький , відчутний , реальний взірець , шануючи один в одному і людські чесноти, і творчі успіхи, і невдачі, і навіть те, що категорично їх різнить

У 1948 р. знову вступив до Львівського університету на філологічний факультет (українську філологію), але через те, що не хотів йти до комсомолу і на свята ходив у вишиванці, на нього написали донос, і в 1949 р. Романа Іваничука виключили з університету за «антирадянську діяльність». Відслужив три роки в армії і в 1953 р. поновився у Львівському університеті.

У 1954 р. у студентському альманасі Львівського університету опублікував свою першу новелу «Скиба землі», яку схвально зустріла критика.

По закінченні у 1957 р. Львівського університету поїхав працювати учителем української мови і літератури у селище Щирець Львівської області. Продовжив писати, вступив до Спілки письменників УРСР. В літературі вважав своїми учителями Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського та Ірину Вільде, також у ранній період творчості перебував під великим впливом творів Івана Керницького.

У 1958 р. вийшла друком перша збірка новел «Прут несе кригу», яка принесла йому визнання.

У 1961 році переїхав до Львова. Від 1963 року працював редактором у відділі прози журналу «Жовтень» (до 1990 р.).

В цей період виходять збірки новел Р. Іваничука «Не рубайте ясенів» (1961), «Під склепінням храму» (1961), «Тополина заметіль» (1965). У 1968 році вийшов друком роман «Мальви» на історичну тематику з часів Хмельниччини. За нього Іваничука жорстко критикувала компартійна влада, хотіли звільнити з журналу, проте роман здобув широкий резонанс.

У зв’язку з нагінками Р. Іваничук зосереджується на історичній прозі. Тему наступного роману «Черлене вино» – про оборону Олеського замку від польських загарбників у 1431-1432 роках в ході так званих «Воєн Свидригайла» – підказав відомий літературознавець Григорій Нудьга. Роман вийшов друком у 1977 році. Тут чи не вперше в українській літературі змальовано побут середньовічного Львова. За ним з’явився роман «Манускрипт з вулиці Руської» (1979), який змальовує картини міського життя кінця XVI – початку XVII ст. у Львові. Обидва стали популярними. За роман «Манускрипт з вулиці Руської» Р. Іваничук у 1979 р. отримав премію ім. А. В. Головка. У третьому «львівському романі» «Вода з каменю» (1982) йдеться про Львів початку ХІХ ст. і юність Маркіяна Шашкевича. Наступний роман «Четвертий вимір» (1984) про одного з учасників Кирило-Мефодіївського братства Миколу Гулака вважають вершинним твором автора. За них у 1985 р. автор удостоївся Державної премії УРСР ім. Т. Т. Шевченка. Після цього вийшов історичний роман «Шрами на скалі» (1987) про стосунки Івана Франка з письменниками угрупування Молодої музи.

Не оминув Роман Іваничук у своїй творчості і постать українського генія Івана Франка. Зі сторінок роману «Шрами на скалі», написану в 1986 році, читачів зустрічає не застиглий у бронзі чи камені Іван Франко, а жива, стражденна і цільна душа Франкова, яка існує в широкій амплітуді – від інтимної лірики «Зів`ялого листя» до «Я син народу, що вгору йде». У цьому творі маємо Франка-людину, яка йде до нас, але за умови: якщо ми у своєму прагненні досконалості йтимемо до нього.

Помер Роман Іваничук на 88-му році життя, вранці 17 вересня 2016 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

У своє професійне свято – Міжнародний день музеїв, Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі» вчергове відвідали наші військові. Завдячуючи цим людям ми можемо почуватися у безпеці, реалізовувати проекти та будувати плани на майбутнє. Адже, дякуючи захисникам, ми впевнені, що наше майбутнє буде в Україні. Дивлячись на них і знаючи, що їм довелося пережити та коли бачимо в їх очах щирість, впевненість і надію, то ми віримо, що перемога обов’язково буде за нами!

Нагадаємо, що музей Івана Франка налагодив співпрацю з медичним центром на теренах Франкового краю, в якому проходять реабілітацію наші поранені воїни. І тепер вони проходять арт-терапевтичні заходи в ДІКЗ «Нагуєвичі». Приємно бачити, що серед нової групи є хлопці, які вже відвідували наш музей раніше та з щирою надією на оздоровлення ще раз підуть до джерела «Ярина». Віримо і ми, що так воно й буде.

Екскурсію в садибі Івана Франка, кузні його батька – Якова провела наукова співробітниця музею Галина Сопотницька. Про молоді роки українського генія, навчання в Дрогобицькій нормальній школі та гімназії, Львівському університеті, про перше кохання, політичну діяльність, арешти молодого Франка розповіла заступниця директора музею Лілія Хміль. Також вона провела презентацію «Портрети Івана Франка», де ознайомила з багатою спадщиною творів відомих художників, як сучасних, так і митців епохи Франка.

В Міжнародний день музеїв хочемо подякувати нашим військовим, волонтерам, партнерам нашого музею за співпрацю та підтримку. Нехай вам усіх благословить Бог, здоров’я вам усім та наснаги.

Все буде Франкова Україна!

P.S. Із зрозумілих причин обличчя військових завуальовані.

Вишиванка – свого роду генетичний код української нації, який об’єднує нас з кожним роком з новою силою. Вона є символом приналежності до роду, який також є оберегом кожного українця та символізує любов, сім’ю, вірність, батьківщину, благополуччя та процвітання.

До Дня вишиванки у виставковому залі Літературно-меморіального музею Івана Франка старша наукова співробітниця музею Тетяна Лазорак оформила книжкову виставку з фондів  ДІКЗ «Нагуєвичі» «Закодована вічність в узорах».

На книжковій виставці представлені видання, які розповідають про історію та сучасний розвиток української вишиванки та журнали із зразками різноманітної вишивки.

Відвідувачі книжкової виставки зможуть полистати журнали, ознайомитися з традиційними українськими вишивками різних куточків України, що притаманні саме їм.

Наостанок нагадаємо, що Всесвітній день вишиванки відзначається щороку у третій четвер травня (цього року – 16 травня). Свято не прив’язане до жодного державного чи релігійного, воно поєднує українців, прославляє нашу культуру, виховує любов до національних символів.

Іван Франко оцінив творчу особистість Панаса Мирного як «сильний епічний талант», звернувши увагу на його майстерність у психологічному аналізі персонажів: «Панас Мирний належить до найвизначніших українських повістярів і визначається особливо влучною характеристикою дієвих осіб та поглибленням їх психології».

Цією цитатою Франка розпочала літературну годину «Панас Мирний – корифей української прози, як «сильний епічний талант» наукова співробітниця музею Любов Плюйко. Вона розповіла юним відвідувачам Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» цікаві факти з життя та творчості Панаса Яковича Рудченка. 13 травня 2024 року виповнилося 175 років від дня народження Панаса Мирного, видатного українського письменника, драматурга, перекладача, громадського діяча. Його твори стали безцінним скарбом української літератури, збагативши її глибиною психологізму, майстерним зображенням життя українського народу та щирою любов’ю до рідної землі.

Малий Панас був хлопчиком мирної вдачі. Можливо, тому у свідомому віці обрав псевдонім «Мирний» замість свого прізвища Рудченко.

Діти Рудченків зростали разом із слугами, сільськими й сусідськими дітьми, поглинаючи українську народну культуру змалечку. Приятелювали з сім’єю Драгоманових.

Панас Мирний – людина, якій вдалось стати шанованим класиком української літератури та зробити блискучу чиновницьку кар’єру. За прикладом батька, який працював бухгалтером, пішов навчатись до училища й уже з 14 років працював.

Кропіткою працею Панас із писаря в Гадяцькому суді вислужився до дійсного статського радника. Цей чин дорівнював генеральському в армії.

Чиновництво заважало письменницькій діяльності. Навіть на роботі він завів зошит, куди записував нові для себе прислів’я та приказки.

«Літературна писарівщина», так автор сам називав свою письменницьку працю, стала відрадою.

Тільки от Російська імперія продовжувала наступ на українську культуру. Таємний циркуляр від 1863 року міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва забороняв видавати книги українською мовою.

Дійсний статський радник Панас Рудченко нелегально видав у Женеві роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» під псевдонімом Панаса Мирного. Монументальна селянська епопея таємно ввозилась з-за кордону й конспіративно поширювалась серед людей.

Таємничий псевдонім «Мирний» став секретним іменем, аби ніхто не знав, хто насправді криється під ним. Панас Якович був доволі таємничою особою і до останніх років приховував від журналістів та публіки своє справжнє життя й ім’я.

Майбутню дружину Олександру письменник зустрів у 40 років на одному з літературних вечорів.

Молодша на 14 років Олександра була освіченою, знала декілька іноземних мов та сама працювала, на відміну від багатьох дівчат.

Причарувала Панаса поглядом блакитних очей. Та навіть з Шурочкою, як ніжно називав письменник, подружнє життя не було щасливим. Після народження другого сина хворіла нападами істерії й мусила довго лікуватись у Харкові.

Панас Мирний написав понад тисячу творів, серед яких драми, прозові твори та понад 700 власних та перекладних поезій.

Та здебільшого ми асоціюємо Панаса Мирного як автора першого в українській літературі соціально-психологічного роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Він написав його спільно зі старшим братом Іваном Біликом (Рудченком)

Останнє прилюдне слово Панас Мирний виголошував на могилі Івана Котляревського, коли відзначалося 150-річчя від дня народження поета (1919 рік). Це був час, коли Полтаву захопили денікінці, які нічого українського не визнавали. Могила Котляревського та все кладовище були оточені жандармами з рушницями, у пов’язках із черепами. Та однаково прийшло багато людей, які чекали на Панаса Мирного.

Письменник виголосив тоді коротку промову, яка перегукується із сьогоденням: «Хай інші, більш дотепніші від мене, розкажуть людям про твої діла невмирущі. А я прийшов скласти на твою домовину свої гіркі жалі та пекучі сльози, що тебе тут немає і нікому повідати про те сучасне лихо, що доводиться переживати нашій неньці-Україні».

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року.