У світлиці музею-садиби Івана Франка в Нагуєвичах, 29 листопада, відкрилася виставка ляльки-мотанки. А напередодні старша наукова співробітниця музею Марія Добрянська провела з учнями Нагуєвицького навчального закладу майстер-клас по їх виготовленню. Цікавою була й інформація, яку вона розповіла дітям під час роботи.

Про українські вишиванки, рушники, килими й писанки знають усюди. Не менш цікавими є й ляльки. Стародавні іграшки переважно виготовляли з природних матеріалів: дерева, трави, каміння, а також тканини. А найдревніший мовчазний символ ляльки-мотанки тисячоліттями супроводжував наших предків і передавався із покоління у покоління від матері до доньки.

Назва «лялька-мотанка» походить від слова «мотати», тобто виготовляти з тканини вузликову ляльку, не використовуючи голку та ножиці. Мотанка – символ добробуту, добра й надії. Виконувала функцію оберегу людської долі, а долю не можна колоти й різати.

Для виготовлення мотанки використовували старий одяг членів родини. Створювали таку ляльку лише з щирими почуттями, тому вважали, що вона має потужну енергетику й оберігає оселю й кожного її мешканця.

Мотанки відрізняються від звичайних ляльок «пустим» обличчям. Наші предки вірили, що саме через обличчя до ляльки можна прив’язати душу людини або зурочити когось недобрим оком. На деяких мотанках замість обличчя викладали різнокольоровими нитками хрест – символ Сонця. Горизонтальні лінії означали жіноче начало, а вертикальні – чоловіче.

Мотанки можна поділити на три групи: обрядові, оберегові та ігрові.

Обрядову ляльку виготовляли до певних свят і називали відповідно: Коляда, Весільна, Масляна, Вербниця, Веснянка, Пасхальна, Купавка тощо.

Оберегові мотанки створювали для певної функції: на вагітність і здоров’я, на добробут і багатство, на злагоду, успіх і щастя. У середину таких ляльок закладали цілющі трави, а іноді монети.

Ігрові ляльки для дітей були не тільки забавками, а й допомагали розвивати дрібну моторику, а також формували у дівчат навички майбутнього материнства.

Важливу роль у виготовленні ляльки-мотанки відігравали й кольори: червоний – захист від хворіб і злих духів; жовтий – уособлення життєдайної сили Сонця; зелений – символ відродження, здоров’я, молодості й Матінки-Природи; синій і блакитний – безперервний рух цілющої води; коричневий асоціювали з Матір’ю-Землею та родючістю; білий – божественні небеса, чистота і гармонія.

Мотанки робили жінки, використовуючи місячний календар. На повний Місяць ляльку мотали з метою захисту; на спадний – від хворіб і невдач; у фазі росту – для досягнення гарного результату в будь-яких справах.

Заборонялося мотати в п’ятницю та неділю, адже ці дні належать богині жіночої працелюбності й рукоділля Макоші. Виготовляли ляльку за один день. Використовували натуральні тканини й нитки. Процес намотування здійснювали тільки за годинниковою стрілкою, обов’язково супроводжуючи роботу позитивними думками. Під час виготовлення ляльки варто обдумати її функціональне призначення і зважити на значення кольорів.

Виставка діятиме до 10 грудня, запрошуємо її переглянути.

У вівторок, 15 листопада в літературно-меморіальному музеї Івана Франка відбулося відкриття виставки «Історія Нагуєвицької школи у фотографіях». Науковий співробітник музею Марія Шутко розповіла та представила фотографії нагуєвицьких шкіл, починаючи з другої половини XIX ст. і до сьогодні.

Першими відвідувачами виставки стали учні школи села Гірне Стрийського району. Вони ознайомилися зі світлинами директорів, учнів школи, перших випускників середньої школи та вислухали цікаву розповідь про історію школи.

Зокрема, Марія Шутко розповіла, що в 1818 році відкрито початкову школу. Це була стара селянська хата, яка стояла недалеко від горішньої церкви, майже під горою Діл, на другому кінці села.

Іван Франко в цій школі не вчився, бо вона була далеко від Слободи, де він жив. І батьки віддали його вчитися до сусідньої Ясениці-Сільної – рідного села матері.

Дехто з науковців, які досліджують творчість І. Франка, сумніваються в тому, що школа була на краю села. Але жителька Нагуєвич Марія Дідач, яка прожила 100 років, підтвердила, що там дійсно була перша школа, яку в селі називали «монастирською». Як відомо, що горішня греко-католицька церква Перенесення мощів святого Миколая, збудована на місці давнього монастиря, спаленого татарами приблизно в першій половині XVIII ст.. Про цей монастир згадується в деяких історичних документах. Зберіглася назва невеликого потічка, який протікає за церквою – «Монастирський потік».

Можливо, що монахи з монастиря вчили здібних нагуєвицьких дітей грамоти і ними була заснована ця невелика школа, в якій 1818 року відкрита перша школа в Нагуєвичах. Але ця школа була дуже стара і її розібрали. Навчання учнів перенесено в центр села до двох будинків. Один із них зберігся до наших днів, зараз там міститься ветеринарний пункт. Друге приміщення школи було розташоване теж в центрі Нагуєвич. Це була одноповерхова 4-класна школа з квартирою для директора, де і проживала сім’я Корнелія Камінського – довголітнього директора нагуєвицької школи.

Перед Першою світовою війною увагу приділяли вивченню церковнослов’янської мови і церковному співу, але свідоцтво за 1915 рік виписане українською мовою і в ньому були такі предмети: поведінка, релігія, читання українською мовою і німецька мова.

В 1918-19 роках Нагуєвицька школа стала «вселюдною»: кожна дитина мусила йти до школи, українська мова стала обов’язковою, а німецьку усунуто.

В часи польської влади на наших землях предмети викладалися польсько-українською. З українських свят відзначалося свято Матері у першу неділю травня.

В 1932-34 роках стараннями директора школи К. Камінського і війта Нагуєвич Василя Твардовського побудована велика двоповерхова дерев’яна школа – одна з найкращих на той час на Дрогобиччині. Будувала її громада села, найкращі нагуєвицькі майстри під керівництвом відомого на Дрогобиччині майстра із Залужан Миколи Чаповського. Школа була семикласною, навчальний рік, тривав з вересня до кінця травня. В зв’язку з подіями вересня 1939 року навчальний рік почався 1 жовтня. Діти почали навчатися рідною мовою. Почалося ідеологічне, атеїстичне виховання учнів і вчителів.

Під час німецької окупації в Нагуєвичах продовжувала існувати семирічка. Змінилися програми викладання, відновлено уроки релігії, введено вивчення німецької мови.

В 1949 році стараннями громадськості Нагуєвич школа стала середньою. В 1952 році відбувся перший випуск середньої школи. Навчалися в той час учні з Ясениці-Сільної, Унятич, Урожа, Медвежі. Педагогічний колектив поповнився новими педагогами з Львівщини і Східної України. Це були мудрі, здібні педагоги, які завоювали учнівську повагу своїми знаннями і працею.

1 вересня 1971 році Нагуєвицька школа перейшла в навчальний корпус школи-інтернату.

А 1 вересня 1996 році в селі відкрилася нова школа на 700 учнів. Тут є комп’ютерний клас, актовий і спортивний зал, майстерні, обладнані кабінети, їдальня. Працюють тут талановиті вчителі. Гордістю школи є її випускники: доктори і кандидати наук, лауреати Шевченківської премії, члени національної спілки письменників, спілки художників України.

Авторами монографії є: д-р Беата Скварек – доцент факультету соціальних і гуманітарних наук Колегіуму Вітелона Державного університету в Легниці, кандидат історичних наук Богдан Лазорак – директор Державного історико-культурного заповідника Нагуєвичі та викладач ДДПУ імені Івана Франка та п. Тетяна Лазорак – старший науковий співробітник ДІКЗ «Нагуєвичі».

Ключове завдання даної книги полягає в реконструюванні історичної правди про військові, політичні та культурно-освітні події Дрогобицького повіту за період 1914 –1920 рр., зокрема на ґрунті маловідомих або ж узагалі невідомих джерел, які б дозволяли краще зрозуміти ментальність і життєву долю усіх національних громад, які тут проживали, не тільки напередодні війни та в її час, але й також в період становлення Західноукраїнської Народної Республіки та Другої Речі Посполитої. Інше завдання полягає у публікації численних документів і матеріалів 1914 –1919 рр. із української преси, архівів та музеїв, які в сукупності дозволяють з більшою точністю дослідити історичне минуле тривожних воєнних подій. Ця праця є черговим (другим) науково-дидактичним   виданням, запланованим у рамках проєкту Від землі Вітелона до землі Івана Франка» і серії Доба Івана Франка, що реалізуються через Державний вищий навчальний заклад ім. Вітелона в Легниці (нині Вищої Державної Професійної Школи iм. Вітелона в Легниці), Дрогобицький державний педагогічний університет ім. Івана Франка, Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі» та Товариство розвитку Державного вищого навчального закладу ім. Вітелона в Легниці «Спільнота академічна» .

Автори цього двомовного дослідження (польською та українською мовами) розмістили вище розглянуті аспекти в п’яти розділах, які доповнюються архівними документами, матеріалами та фотографіями. У монографії, згідно з засадами історичної методології, представлені факти і події, які ґрунтуються на писемних, актових і нараційних (літературні твори, листи, щоденники, спогади), а також картографічних (карти, плани) джерелах. Автори висловлюють надію, що представлене дослідження знайде своїх адресатів серед широкого кола польської та української громадськості, а також стане джерелом натхнення для подальших досліджень та історичних розвідок. Слова подяки адресуємо рецензентам – професору, доктору історичних наук Станіславу Домбровському та професору, доктору історичних наук Леоніду Тимошенку за цінні зауваження та внесений вклад у видання монографії.

Хочемо також наголосити, що наведені в монографії факти діяльності Російської імперії на Дрогобиччині мало чим відрізняються від методів російських загарбників у 1939-1941, 1944-1953 та спостерігаються і сьогодні (2014-2022 рр.) у повсякденній діяльності не лише в регіонах Донбасу та Луганська, а й по всій Україні. Війна, спричинена Росією, стала однією з найсерйозніших соціальних криз, драмою для сімей і людських страждань, з наслідками якої український народ і весь світ боротимуться ще довго.

Сподіваємося, що вихід видання знайде свою аудиторію серед широкої групи польської та української громад, популяризуючи знання, зокрема серед молодого покоління обох народів, особливо в контексті усвідомлення потреби примирення та боротьби за незалежність.

Видання було співфінансовано з державного бюджету в рамках програми Міністра освіти і науки під назвою «Відмінна наука» № проекту DNM / SP / 548992/2022 сума фінансування 36 400,00 злотих загальна вартість проекту 41 200,00 злотих.

Collegium Witelona Uczelnia Państwowa wspólnie z Wydawnictwem Akademii Ekonomiczno-Humanistycznej w Warszawie przygotowało dla Czytelników kolejną (drugą) publikację w ramach projektu „Od ziemi Witelona do ziemi Iwana Franki” oraz serii „Doba Iwana Franki” realizowanych przez naszą Uczelnię w ramach współpracy z Państwowym Pedagogicznym Uniwersytetem im. Iwana Franki w Drohobyczu, Państwowym Historyczno-Kulturowym Rezerwatem „Nagujewicze” i Stowarzyszeniem „Wspólnota Akademicka”.
Publikacja została dofinansowana ze środków budżetu państwa w ramach programu Ministra Edukacji i Nauki pod nazwą „Doskonała Nauka” nr projektu DNM/SP/548992/2022 kwota dofinansowania 36 400,00 zł całkowita wartość projektu 41 200,00 zł.
Autorzy tego dwujęzycznego opracowania (w języku polskim i ukraińskim) w pięciu rozdziałach omawiają wydarzenia z lat 1914-1919 w kontekście losów miasta, jego mieszkańców i całego regionu Drohobyczczyzny. Opisane dzieje są historycznym refleksem tego, co działo się w Europie Środkowo-Wschodniej w sferze polityki, dyplomacji, działań wojennych, a co stanowiło wyraz dążeń Ukraińców do osiągnięcia najistotniejszego celu – utworzenia samodzielnej Ukrainy.
Dwa pierwsze rozdziały poświęcone są inwazji Rosji na wschodzie Galicji i okupacji tego regionu trwającej do roku 1915. Głównym wątkiem III rozdziału jest organizacja i działalność carsko-królewskiego gimnazjum im Franciszka Józefa w Drohobyczu w latach 1914-1918. Obraz miasta, skutki rabunków i wandalizmu, ale także odbudowa i przywracanie funkcji administracyjnych, oświatowo-kulturalnych, gospodarczych itp. zostały opisane w rozdziale IV. Ostatnia część (rozdział V) dotyczy spraw o szczególnym znaczeniu dla niedawnej przeszłości i współczesności Ukrainy a także Polski w różnych kontekstach ich wzajemnych stosunków – dotyczy historii Zachodnioukraińskiej Republiki Ludowej, która ma istotne znaczenie dla kształtowania poczucia tożsamości współczesnego pokolenia Ukraińców, zwłaszcza młodego pokolenia.
Kluczowym celem publikacji jest zrekonstruowanie prawdy historycznej o wydarzeniach wojennych, politycznych, kulturalnych i edukacyjnych powiatu drohobyckiego w latach 1914-1919,w szczególności na podstawie mało znanych lub całkowicie nieznanych źródeł, które pozwoliłyby lepiej zrozumieć mentalność i los życiowy wszystkich wspólnot narodowych zamieszkałych w regionie Drohobyczczyzny (Polacy, Ukraińcy, Żydzi, Niemcy), nie tylko w przededniu wojny i w czasie jej trwania, ale także w okresie formowania się Zachodnioukraińskiej Republiki Ludoweji II Rzeczypospolitej. Zawarty materiał uzupełniają liczne dokumenty i fotografie z omawianego okresu pochodzące z prasy, archiwów i muzeów, które pozwalają z większą dokładnością poznać historyczną przeszłość niepokojących wydarzeń wojennych.
Autorami monografii są: dr Beata Skwarek – adiunkt Wydziału Nauk Społecznych i Humanistycznych Collegium Witelona Uczelnia Państwowa w Legnicy, dr Bogdan Lazorak – dyrektor Państwowego Historyczno-Kulturowego Rezerwatu „Nagujewicze” i wykładowca Państwowego Pedagogicznego Uniwersytetu im. Iwana Franki oraz mgr Tetiana Lazorak – starszy pracownik naukowy Muzeum Iwana Franki w Nagujewiczach.
Recenzentami publikacji są historycy: z Polski – prof. dr hab. dr h.c. Stanisław Dąbrowski, z Ukrainy – prof. dr hab. Leonid Tymochenko.
W naszej zapowiedzi pragniemy również podkreślić, iż przytoczone w monografii fakty działalności Imperium rosyjskiego na Drohobyczczyźnie niewiele różnią się od metod rosyjskich okupantów z lat 1939-1941, 1944-1953 i są obserwowane także współcześnie (2014-2022) w codziennych działaniach nie tylko w rejonach Donbasu i Ługańska, ale w całej Ukrainie. Wojna wywołana przez Rosję stała się jednym z najpoważniejszych kryzysów społecznych, dramatem dla rodzin i ludzkim cierpieniem, z których skutkami naród ukraiński i cały Świat zmagać się będą jeszcze długo.
Wyrażamy nadzieję, iż wydanie publikacji znajdzie swoich odbiorców wśród szerokiego grona polskiej i ukraińskiej społeczności popularyzując wiedzę w szczególności wśród młodego pokolenia obu Narodów, zwłaszcza w kontekście uświadomienia potrzeby pojednania i stawienia czoła w walce o niezależność.