16 січня в Україні відзначають День пам’яті захисників Донецького аеропорту, яких за мужність та неймовірну стійкість називають кіборгами.

Сьогодні в Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі» відбувся перегляд фільму «Кіборги. Герої не вмирають». Перед показом стрічки наукова співробітниця музею Ірина Сопотницька розповіла про те, як розпочиналась і тривала оборона Донецького аеропорту з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року.

«26 травня підрозділи армійського спецназу за підтримки бойової авіації завдали удару по терористах, які намагалися взяти під контроль міжнародний аеропорт Донецька. Була задіяна штурмова і армійська авіації, проведена висадка десанту. Українські підрозділи діяли стрімко і ефективно – було вбито близько 45 бойовиків, ще кілька десятків поранені. Третина батальйону «Восток» була знищена силами АТО. В рядах бойовиків почалася паніка, деякі лідери терористів поспішно покинули місто. Українські підрозділи закріпилися в районі аеропорту», – повідомляли в РНБО.

З часом, після багатьох штурмів, аеропорт отримав і символічне значення для України – свідчення героїзму її бійців, що успішно протистоять потужним силам ворога.

Летовище стало символом стійкості, а його захисників називали «кіборгами».

В різний час в аеропорту та прилеглих Пісках воювали бійці 95-ї та 79-ї десантних бригад, вояки 3-го кіровоградського полку спецпризначення та батальйону «Дніпро-1», артилеристи і танкісти 93-ї бригади, добровольці з ДУК «Правий сектор» та батальйону «ОУН», військові з інших частин. Серед них і наш земляк з Підбужа – Микола Шніцер.

«Кіборги» вистояли, не встояв бетон», – фраза, яка увійшла в історію разом із подвигом українських бійців, які боронили ДАП 242 дні.

Фільм «Кіборги. Герої не вмирають» розповідає про оборону Донецького аеропорту. Герої воєнної драми – семеро добровольців, які до останнього захищають аеропорт. Історія розгортається протягом двотижневого чергування в аеропорту одного батальйону в 2014 році. Добровольча група вперше приїздить до гарячої точки, яку вже чотири місяці обороняють наші військові, та віч-на-віч стикається зі страшним обличчям війни: до захисту аеропорту стають не лише професійні військові, а й добровольчі корпуси. Це зіткнення, – безумовний виклик для всього світу, – стає початком формування нової самоідентифікації громадян України.

Режисер фільму – Ахтем Сеітаблаєв. Загальна прем’єра відбулася у День Збройних Сил України, 6 грудня 2017 року, але першими картину побачили військові Маріуполя. У перший тиждень прокату «Кіборги» поставили рекорд серед українських фільмів.

Фільм отримав нагороди на Міжнародному фестивалі у Верховині, премію «Золота дзиґа», премію кінокритиків «Кіноколо».

В Державному історико-культурному заповіднику відбулася цікава тематична екскурсія «Традиції Водохреща у Нагуєвичах доби Франка». Її провела заступниця директора музею Лілія Хміль. Зокрема вона розповіла про те, як селяни готувалися до вечері, напередодні свята, як відбувалося освячення води, процитувала уривок з книги «Звичаї нашого народу» авторства відомого етнографа та фольклориста Олекси Воропая.

У Біблії сказано, що Ісус Христос, досягши 30-річного віку, прийняв хрещення від Івана Хрестителя в річці Йордан. Коли він вийшов на берег, то із небес почувся голос Бога-Отця, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба.

Тому це свято ще називають Богоявленням. Віряни вважають, що саме Хрещення Господнє засвідчує таїнство Святої Трійці. Тому що саме в цей день Бог з’явився у трьох іпостасях: Бог Отець – у голосі, Син Божий – у плоті, Дух святий – у вигляді голуба.

Напередодні свята українці традиційно зустрічають другий Святвечір. Протягом 5-го січня віруючі тримають пост і нічого не їдять. Сідати за вечерю можна тільки після появи першої зірки на небосхилі. До столу подають пісні страви – рибу, вареники з капустою, кутю, узвар тощо.

Вода на Водохреща вважається цілющою, вона символізує початок життя і очищення. Віруючі зберігають удома саме йорданську воду, адже вірять, що вона є цілющою протягом усього року. Йорданську воду зберігають за образами і бережуть на випадок хвороби. Вражає той факт, що вода, освячена в свято Йордану, зберігається, ніби свіжа, протягом року. Віруючі впевнені, що справа в святості, а скептики кажуть, що на це впливає срібло хрестів, які занурюють у воду.

Вранці шостого січня у церквах проходять святкові богослужіння. Після них народ іде до водойми, несучи дерев’яний хрест і хоругви попереду процесії. В Нагуєвичах воду освячували біля церкви.

Підійшовши до ополонки, весь натовп зупиняється і стає навколо ополонки. Священик занурює хрест в ополонку під спів церковного хору. Коли вода освячена, віряни набирають її з ополонки в заздалегідь підготовлену посудину. Раніше народ, який приїжджав кіньми, набирав воду ще й у відра, щоб поїти коней. Сміливці ще й пірнають в священну ополонку, втім, цю традицію підтримують далеко не всі.

Масштабні дослідження щодо українських традицій, на Водохреща в тому числі, зробив Олекса Воропай, про що писав у книзі «Звичаї нашого народу». Так, наприклад, після освячення води люди поверталися до своїх домівок. Поки мати або старша дочка подавали на стіл обідати, батько брав за іконою Божої Матері пучок сухих волошок, мочив їх у свяченій воді та кропив усе в будинку і в господарстві; потім брав крейду і писав хрести на образах, двері і шафі.

Упоравшись із цим, батько сідав за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею пили святу воду: вважається, що освячена на Водохреще вода має вживатися натще, адже саме за цієї умови вона має найбільшу силу.

Після обіду дівчата бігають до річки вмиватися в «йорданській воді» – «щоб були рожеві обличчя». На Гуцульщині хлопці водять своїх дівчат до ополонки – «щоб сі вмила і червона була».

У той момент, коли священик занурює хрест у воду, всі чорти і всяка нечиста сила вистрибує з річки і залишається на землі до тих пір, поки якась з жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею пірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. Тому побожні бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну протягом цілого тижня після Водохреща – «щоб більше загинуло нечистої сили від водохресних морозів».

На Водохреща також колядники приходять до кожної оселі з поздоровленнями і щедрівками. За таке вітання господар обдаровував, бувало,  щедрівників грошима на церкву. «Що ми говорили, щоб так воно і сталося – і вам, і нам, і сему щасливому двору, і всьому світу посполу. Нехай у вас святиться, веселиться, святая Йорданська водиця, як зараз, і в рік, і від року в рік, і на все життя. Дай, Боже!»

Наступного дня – сьомого січня – відбувалися «посвятки» – тобто люди переходили до звичайного трудового ритму, і відзначали свято Іоанна Хрестителя. Тваринам роздавали ритуальні продукти з покуті і планувалася робота по господарству. Господині діставали свої лагодження (полотно, нитки тощо),  які перед Різдвом ховалися подалі від гріха. З посвяток уже знімалися табу на відвідування корчми, які діяли в Свята («тому що вода не посвячена»). Також жінкам вже дозволялося ходити по воду, чого вони не могли робити в свята.

Після цього відвідувачі ознайомилися з садибою Франка та подякували за цікаву екскурсію.

Сьогодні, 4 січня, напередодні Водохреща, в музеї-садибі Франка відбулося цікаве дійство –  реконструкція давніх традиції Криворівні, тут звучала гуцульська коляда. Гості та відвідувачі заповідника мали змогу побачити і почути автентичне виконання колядок, які звучали сто і більше років тому. Гуцульська коляда – унікальна традиція, яку зберегли у горах. І попри будь-яку загрозу, Різдво в Криворівні святкують, бо це – надія на нове життя, яку приносить новонароджений Ісус, та на перемогу. Гуцульські коляди відрізняються текстами, мелодіями, технікою виконання та супроводом – трембітами, рогами, скрипкою та іншими музичними інструментами.

На правах господаря директор Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» Богдан Лазорак подякував колядникам з Криворівні і сказав: «Вдумайтесь в глибину цієї колядки. Одним із перших започаткував її вивчення Іван Франко зі своїми однодумцями під час етнографічних експедицій. Корифей української етнографії Володимир Гнатюк в листі до Івана Франка писав: «Чи ти дорогий друже зауважив, які ця коляда має проникливі богослужбові вкраплення?». Фактично гуцульська коляда відрізняється від бойківської тим, що вона побудована, в основному, на богослужбовому требнику Петра Могили 1620 року. Саме в ньому Ісус запрошується віншувати. Колядники на Гуцульщині запрошують самого Ісуса Христа до хати віншувати цій родині».

Богдан Лазорак наголосив на тому, що ця коляда є благочинною, адже збираються кошти для Збройних Сил України. Дехто з колядників, які минулі роки відвідували Нагуєвичі не змогли приїхати сьогодні з поважних причин – вони зараз на фронті, захищають рідну землю. Та все ж один з побратимів, який перебуває в короткочасній відпустці завітав у складі гурту до рідного села Івана Франка. Директор ДІКЗ «Нагуєвичі» вручив гостям подарунки та передав другий третій том «Садиби Франка: науковий збірник заповідника «Нагуєвичі» для музею Франка в Криворівні.

У свою чергу унікальний експонат, а саме бойківську трембіту, отримав і музей в Нагуєвичах. Його через директора дрогобицької компанії «Дах Стиль» Андрія Кисіля передала родина Демків із села Ластівка.

Цікаво про традиції в рідному селі розповів Василь Луцюк (його дружина – Ганна Луцюк вже багато років керує Літературно-меморіальним музеєм Івана Франка в Криворівні): «Криворівня – гірське село, тут колядують гучно та довго. З-під церкви в різні боки розходяться групи колядників. Бо треба зайти до кожної, навіть найдальшої, господи. Цього року у Криворівні є десять колядницьких гуртів. Кожна ватага – на свій «куток» села чи присілок. Присілків у Криворівні – більше десяти. Загалом у селі понад 800 дворів. Від Різдва до Водохреща колядники мусять побувати в усіх без винятку оселях.

За старших у колядницькій ватазі «береза» і «вибірця». «Вибірця» – організатор-адміністратор: він збирає на репетиції і на коляду, слідкує за порядком, одягом і дотриманням традицій. «Береза» відповідає за творчу частину. Головний його обов’язок – керувати в коляді. «Береза» – це щось таке, як режисер. Він у колядників – найбільш шанована людина. Це – душа гурту, керівник усього дійства. Він добирає колядників, вчить з ними слова, сам знає напам’ять до півсотні колядок і ще більше звичаїв, починає кожну колядку, веде мелодії, загалом керує дійством».

На завершення всі разом заспівали і бойківські колядки. Також усі учасники дійства – колядники і гості, дорослі і малі ознайомилися з виставковими залами музею. Екскурсію провів директор ДІКЗ «Нагуєвичі» Богдан Лазорак.