Державний історико-культурний заповідник "Нагуєвичі"
Буквально минулого тижня у видавництві «Посвіт» вийшли перші примірники третьої книги «Садиби Франка: наукового збірника заповідника «Нагуєвичі». А вже сьогодні, 28 лютого, в конференц-залі Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» відбулася презентація цього об’ємного в прямому і переносному розумінні слова збірника. В прямому, адже це 936 сторінок, […]
У вівторок, 28 лютого, о 15 годині у конференц-залі ДІКЗ «Нагуєвичі» в рамках програми презентації третього тому книги «Садиби Франка: наукового збірника заповідника «Нагуєвичі» присвяченого історичному героїзму Збройних Сил України усі бажаючі матимуть унікальну нагоду послухати і побачити нову авторська програму академічного колективу народних інструментів […]
В неділю, 26 лютого, з нагоди 30-річчя історико-краєзнавчого музею Борислава відбувся ювілейний вечір «Мій музей», участь в якому взяла і делегація Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі».
Парох храму Вознесіння Господнього протоієрей Анатолій Демченко провів спільну молитву за Україну воїнів Збройних Сил України.
Директор історико-краєзнавчого музею Андрій Спас, у свою чергу, познайомив учасників вечора з працівниками музею, розповів про величезну роботу, яку виконав колектив за останні роки, як змінився музей за цей час, демонструючи це все на екрані. Також він докладно зупинився на історії закладу, коли рішенням сесії міської ради від 26 лютого 1993 року, власне, в приміщенні на вулиці Шевченка, 75 був створений музей.
Колектив музею привітав міський голова міста Борислава Ігор Яворський, вручив працівникам музею грамоту міської ради та кольоровий принтер, для потреб закладу.
Привітати бориславських колег приїхали керівники музеїв з Нагуєвич – Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» – Богдан Лазорак, Музею історії міста-курорту Трускавця – Галина Коваль, Художнього музею Михайла Біласа – Олена Білас, науковий працівник Музею нафтової та газової промисловості – Олег Микулич.
Також вітальні слова на адресу ювілярів звучали від друзів, меценатів історико-краєзнавчого музею Борислава: директорки Бориславського ліцею Любові Савки, заступниці директорки Бориславського професійного ліцею Наталії Петрик, викладача Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. Івана Труша Павла Деленкевича, місткині Оксани Стефанишин, художника Романа Ющака, краєзнавця Зенона Яремка, представниць Союзу Українок, громадських організацій та багатьох інших.
Цікавою і насиченою була мистецька програма ювілейного вечора – сольні виступи викладачів Бориславської дитячої школи мистецтв Христини Касперської та Андрія Мацьківа, вокального ансамблю Центру дитячо-юнацької творчості «Джерело» уривок з вистави акторів народного театру отримали від гостей бурхливі оплески.
Після цього усі бажаючі мали можливість ознайомитися з виставковими залами музею. Цікаву й змістовну екскурсію провів директор історико-краєзнавчого музею Борислава Андрій Спас.
(фото С. Матійка та О. Столяр)
24 лютого побачила світ третя книга «Садиби Франка: наукового збірника заповідника «Нагуєвичі» (Видавництво «По́світ», 2022, 936 с.), яка цьогоріч є скромною подякою від українських науковців, музейників і франкознавців Збройним Силам України, які одвічно Боролися з московією і Незламно Продовжують Боротьбу За Незалежність Українського Народу – […]
25 лютого внук Захара Франка – Зеновій Васильович Франко подарував до фондів музею-садиби Івана Франка в Нагуєвичах, на постійне зберігання та експонування, унікальну колекцію власних картин, які він малював впродовж свого життя. Завдячуючи нашому давньому приятелеві, відомому художнику з Івано-Франківська Петру Грицюку, сьогодні ця унікальна […]
В Україні – загальнонаціональна хвилина мовчання для вшанування пам’яті загиблих унаслідок збройної агресії російської федерації.
О 9-й годині в ДІКЗ «Нагуєвичі», як в усіх закладах, підприємствах, державних установах по всій Україні згадують українців, які віддали своє життя. Усіх, хто воював. Усіх військових і цивільних. Дорослих і дітей…
Вічна пам’ять загиблим!
Ми не перестанемо повторювати, що смерть кожного вірного сина чи доньки України, не була даремною. Допоки є такі сильні духом захисники, наші героїчні Збройні Сили України, які стоять на варті своєї землі, наша рідна Україна, буде незламною та непереможною!
В Державному історико-культурному заповіднику «Нагуєвичі» серед багатьох експонатів вирізняються картини, написані різними художниками до 100-річя від дня народження Івана Франка та подаровані музею в 1956 році. Серед них роботи художників Антіна Манастирського («Іван Франко серед дітей» та «Старі Нагуєвичі»), Віктора Савіна («Іван Франко читає Кобзаря […]
Блаженніший Любомир Гузар – один із творців відродженої Української Греко-Католицької Церкви, кожен крок якого був прикладом молитви та терпіння, чесності та пастирської скромності. Його цитати, що стосувалися практично усіх сфер життя, сьогодні переосмислюються, як ніколи. Це величезний багаж, який потрібно вивчати усім справжнім українцям. Його […]
Сьогодні, 21 лютого, між Державним історико-культурним заповідником «Нагуєвичі» та закладом культури «Бориславська публічна бібліотека» підписано Договір про співпрацю, який передбачає обмін досвіду з реалізації освітніх та наукових проектів і програм, проведення спільних наукових конференцій, семінарів, круглих столів, конкурсів тощо, організація та проведення спільних наукових досліджень, підготовки та видання спільних навчальних, наукових і методичних праць, колективних монографій, обміну інформаційними джерелами бібліотек, зокрема, електронними та багато іншого.
Це ще один новий крок задля взаємної співпраці, взаємної підтримки культурних осередків Франкового краю.
21 лютого, в закладі культури «Бориславська публічна бібліотека» відбулася краєзнавча відео зустріч «Леся Українка – неосяжна особистість» з нагоди 152-ї річниці від дня її народження. У бібліотеці-філії №5 відбувся змістовний діалог між бібліотекарами, музейниками, представниками туристично-інформаційних центрів міст Звягель (до 2022 року Новоград-Волинський) та Борислава. […]
ІВАН ЯКОВИЧ ФРАНКО. IVAN FRANKO. 27 серпня 1856 с. Нагуєвичі, Дрогобицького повіту – 28 травня 1916 Львів «…ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів» […]
Мати Івана Франка, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Померла, коли Іванові було 15 років.
Коли Франкові було 9 років, помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Гринь Гаврилик, уважно ставився до дітей, фактично замінив хлопцеві батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя.
За усе своє життя Іван Якович написав приблизно шість тисяч творів.
Під час навчання в гімназії Франко захопився колекціонуванням книг. Митець зібрав колекцію з більше ніж 500 примірників різними мовами – не тільки українською, а й польською, німецькою та іншими. Деякі твори він перекладав українською самостійно.
Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Франко жив на квартирі в далекої родички Кошицької. Нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»).
Уже гімназистом Франко виявляв надзвичайні здібності – наприклад, він міг чи не дослівно переказати розповідь викладача. На уроках, які вважав нецікавими чи непотрібними, він сидів за останньою партою та читав Шекспіра. До речі, переважно в німецькому перекладі.
За своє життя опанував 19 мов, з яких щонайменше п’ятьма регулярно писав твори. Українською він перекладав з 48 мов, що було однією з причин того щоб колеги називали його «академією в одній особі».
За своє життя Іван Якович вигадав та використав чимало літературних псевдонімів і криптонімів (близько 100): підписував свої твори як Віршороб Голопупенко, Мирон, Живий, Джеджалик, Брут Хома, Кремінь тощо.
Саме Іван Франко вважав за краще, аби галичани називали себе українцями, а не русинами. Він поширював ідею, що «ми маємо почувати себе українцями без офіційних кордонів».
Іван Якович смачно готував каву. Іван Франко понад усе любив збирати гриби. Їх варили, смажили, сушили на зиму. Донька пише: «Присмажені гриби з молодою картоплею були смачною й улюбленою стравою тата». Також мав хобі – рибалка. Ніколи не втрачав можливість піти порибалити.
Митець був невибагливий у гастрономічних вподобаннях: снідав булкою з кавою, обідав супом з додаванням квасу, грибів чи кропиви, квашеними овочами. Також любив випити вина, поважав медовуху, але ніколи не палив.
Після свого другого арешту 1880-го Франко ледь не помер із голоду. Тоді за тиждень у готелі він написав повість «На дні» й на останні гроші надіслав її до Львова. Після того три дні жив на 3 центи, знайдені на березі річки Прут – цих грошей вистачило хіба на одну хлібину. А коли їх не стало, лежав без пам’яті, без сил. Врятував Франка від голоду старий служитель готелю.
Як писав сам поет, «Тричі являлась мені любов…». До нас дійшли імена трьох жінок, яким він віддавав своє серце – це Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Зигмунтовська. Але свою руку він запропонував освіченій і досить заможній киянці з прогресивними поглядами Ользі Хоружинській.
Ледь не запізнився на власне весілля з Ольгою Хоружинською. У кабінеті батька нареченої знайшов стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша.
У 1886 році Іван Франко одружився. Його дружиною стала Ольга Хоружинська. Була високоосвіченою людиною, добре володіла мовами: англійською, французькою, німецькою, російською. Їй не була чужа ідея відродження України. Познайомившись із Франком, вирішила стати його дружиною й помічницею та присвятити своє життя чоловікові. Разом подружжя виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра, Анну.
Дні народження Іван Якович завжди святкував у родинному колі. Сімейною традицією стало випікання дружиною Ольгою пирога із написом ТАТО. Про це згодом писала у своєму есе їх донька Анна.
Співзасновник першої української політичної партії – Русько-Українська радикальна партія та перший її голова, автор програми.
Неординарність цієї людини полягала ще й в пристрасті до індійської культури. Франко намагався читати в оригіналі індійську літературу, написану санскритом, та вивчав різні філософські твори, деякі з них перекладав українською.
Неможливо не згадати про те, що саме Франко переклав біблійну книгу «Буття» українською мовою.
Франко обожнював вишиванки та носив їх чи не щодня. Саме він започаткував новий стиль, поєднуючи класичні європейські костюми та традиційні українські вишиванки.
Вдома родина Франків мала справжній невеликий зоопарк, де постійно мешкали кролики та собаки, а також іноді травмовані тварини, яких лікували діти.
Іван Франко – єдиний український письменник, номінований на Нобелівську премію в галузі літератури, але він так її і не отримав, бо помер за кілька місяців до вручення.
Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» – так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»
Останні сім років писав лівою рукою, бо права була паралізована. Систематизувати та упорядковувати матеріали йому допомагав син Андрій. Двоє синів Івана Франка (Петро і Тарас) вступили до складу легіону Українських січових стрільців.
Саме Франко одним з перших спрогнозував крах соціалістичної ідеології марксизму, а державу з таким устроєм назвав тюрмою. Релігійні погляди Франка і досі не визначено – радянська влада називала його атеїстом, а деякі дослідники стверджують про його глибоку віру та товариські відносини з галицькими священиками та навіть з митрополитом Андреєм Шептицьким.
Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові, на чужих руках – сини були у війську, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей ховали в чужій вишиваній сорочці, в «позиченій» ямі на шість домовин. В окремій могилі перепоховали Івана Франка через 10 років.
В інституті германістики Віденського університету, в якому Іван Франко успішно захистив докторську дисертацію, встановлена меморіальна дошка Іванові Франку. Відкрита 29 жовтня 1993 року. На Постгассе, 8 знаходиться погруддя письменникові. Пам’ятник був відкритий 28 травня 1999 року. Пам’ятна дошка також встановлена на будинку, в якому жив письменник за адресою: Відень, Віпплінґерштрассе, 26.
«На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь… Це вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя», — писав той, хто висвітив цим вогнем найтемніші куточки життя народу, змалював […]
Щороку 14-го лютого у багатьох країнах світу відзначають «День святого Валентина», який присвячений «усім закоханим». Останніми роками українці також активно долучаються до цього святкування: купують і вручають одне одному подарунки або ж «валентинки», прикрашають громадські заклади червоною і рожевою атрибутикою. Та чи справді святий Валентин […]
В рамках нового сезону академічної роботи «Будинку літератора» в Нагуєвичах, сьогодні, 14 лютого, в конференц-залі Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» відбулась цікава подія – презентація нової книги відомого сучасного українського письменника, прозаїка та есеїста – Степана Процюка, а саме «Руки і сльози: роман про Івана Франка».
Розпочався захід з хвилини мовчання, присутні вшанували усіх, хто загинув у війні з російськими окупантами. У вступному слові директор ДІКЗ «Нагуєвичі» Богдан Лазорак представив гостя, коротко розповів про його біографію та творчість.
Також він зазначив: «Ми особисто знайомі з паном Степаном Процюком лише два тижні. Як тільки я побачив в мережі Інтернет, що вийшла така книга, я зрозумів, що Будинок літератора в Нагуєвичах повинен виконувати і надалі свою функцію, незважаючи на війну. Тому що Будинок літератора був створений з дуже потужною метою. І він має шанувати письменників , так як і шанувати самого Франка, а тим більше письменників, які пишуть про Івана Франка».
Постать Івана Франка ще недостатньо розкрита і пояснена. Хоч наукових праць, які досконально описують життя і творчість великого Каменяра є достатньо, ґрунтовні дослідження істориків, літературознавців відомі широкому загалу. Але художніх творів про Франка не є так багато, тому дуже важливо, що сьогодні вийшов такий художній твір. Адже нам потрібно популяризувати постать Івана Франка, ми маємо знайомити з генієм української літератури через різноманітні художні книги й виставки.
Зустріч-презентація пройшла дуже жваво у форматі «запитання-відповідь», тому кожен міг дізнатися усе, що його цікавило, як і про цей роман, зокрема, так і про інші праці Степана Процюка.
Як розповів сам автор, важливу роль у його написанні відіграв один відомий письменник. Його ідея, про створення багатосерійного художнього фільму підштовхнула до написання цього роману, адже повинен бути сценарій, і саме за мотивами цього роману його можна буде втілити в життя.
Степан Процюк, відповідаючи на багаточисельні запитання, розповів і про те, чому роман має саме таку назву «Руки і сльози», чому склалися досить неприязні відношення героя роману зі своїм учителем Іваном Верхрадським, ставлення Івана Франка до релігії в цілому та до священиків, зокрема, його бачення про життя й творчість Василя Стефаника та інші.
На завершення зустрічі Богдан Лазорак вручив Степанові Процюку символічну відзнаку «друзів музею в Нагуєвичах» – значок із зображенням садиби Івана Франка. Після цього усі бажаючі мали змогу придбати роман «Руки і сльози» та інші книги з автографом автора.
Довідково:
Степан Васильович Процюк – сучасний український письменник, якого вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів – народився 13 серпня 1964 року в селі Кути, Бродівського району (нині – Буський район) на Львівщині у сім’ї політв’язня.
Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Одружений, має двох синів. З 1995 до 2017 був членом Національної спілки письменників України.
1996 вийшла збірка літературних есеїв Процюка «Лицарі стилосу і кав’ярень» (Київ), а також перша книжка прози «Переступ у вакуумі». 2001 тернопільське видавництво «Джура» друкує збірку повістей «Шибениця для ніжності».
У 2002 виходить збірка повістей «Серафими і мізантропи». Того ж року Процюк дебютує як романіст. Львівська «Піраміда» друкує його «Інфекцію».
У 2005 вийшов третій роман – «Тотем». У цьому творі помітне посилення інтересу до онтологічних питань: смерть і страх, фетишизація і неврози, відчай і пошуки можливих рецептів гармонії.
У 2007 івано-франківське видавництво «Тіповіт» видало збірку есеїв Степана Процюка «Канатоходці». Туга за справжнім проглядає у всій книжці. Автор веде боротьбу проти напівправди.
Ще одна грань письменницького таланту Степана Процюка – література для підлітків. У 2008 в київському видавництві «Грані-Т» побачила світ трилогія про кохання «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце» (Друга історія Марійки і Костика), «Аргонавти» (Третя історія Марійки і Костика).
2010 року у була видрукувана збірка есеїв «Аналіз крові». Книжка складається із 20 замальовок-роздумів на різноманітні екзистенційні, літературні та політичні теми.
Роман «Троянда ритуального болю» (2010) – це одна з перших спроб серйозного художньо-психологічного осмислення постаті Василя Стефаника як людини й творця.
Наприкінці жовтня 2010 у видавництві «Ярославів вал» вийшла остання частина «психіатричної тетралогії» Степана Процюка – роман «Руйнування ляльки».
У психобіографічному романі С. Процюка про Володимира Винниченка «Маски опадають повільно» (2011) автор рішуче виходить за межі жанрів нарису, літературного портрета, есе-біографії, що зазвичай лягають в основу художньої біографістики, а подеколи абсолютно копіюються, і пропонує оригінальну версію психоаналітичного прочитання біографії одного з найбільш суперечливих і найцікавіших українських письменників XX ст.
У січні 2013 у київському видавництві “Академія” вийшла заключна частина психобіографічної трилогії – роман «Чорне яблуко», присвячений наймолодшому класику української літератури Архипу Тесленку.
Нова книга Степана Процюка «Трикутник» вийшла в квітні 2014. До неї увійшли, як повідомив сам автор, нова редакція роману “Інфекція”, нові есеї та інтерв’ю.
Твори Степана Процюка перекладені кількома іноземними мовами. Наприкінці 2008 у Баку вийшов переклад роману Степана Процюка «Тотем». Зараз роман перекладається ще кількома іноземними мовами. В 2012 року став членом Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. У вересні 2015 Процюк отримав відзнаку «Золотий письменник України».
Останні коментарі